До подій навколо Костянецької церкви
Прочитав в газеті «Нація і держава» від 6 червня 2013 року № 23 (498) на сторінці 6 цікаву і, на мій погляд, об’єктивну статтю про наш Свято-Вознесенський храм, збудований у мікрорайоні Костянець і освячений 12 липня 2007 року архієпископом Ігорем Ісіченком (УАПЦ.). Так як доля цього храму є болючою для багатьох канівців, пропоную цю статтю до уваги відвідувачів нашого сайту. Розміщену мною інформацію Ви можете ві…
\"Я ДОШУКУЮСЯ ПРИЧИНИ.
І... ЯКИЙ ТО ЖАХ!\"
Ольга РІЗНИЧЕНКО
\"Вони, ці симпатичні старенькі, і ця розквітла квітка – голодують...
Віддаю їм усе, що я маю, прощаюся з тяжким серцем – додому, додому, до
любого Канева мого рідного. Який там він тепер?\"
Я наводжу цей уривок із \"Записок полоненого\" Олекси Варавви невипадково. Його роман про поневіряння і таборове життя в Австрії часів Першої Світової війни, про те, з яким великим піднесенням він разом з іншими полоненими наддніпрянцями фрайштадтського табору поспішали повернутися в Україну, має безпосереднє відношення до переживань, які відчули ми під час цьогорічної прощі нашого Крайового Харківського братства до Канева, де щорічно в ці Шевченківські дні проходить конференція Всеукраїнського братства ап. Андрія Первозданного УАПЦ. Останній розділ роману називається \"У Тарасову ніч\". Це драматична картинка, яка була поставлена у фрайштадтському таборовому театрі за сценарієм Олекси Кобця. Її символічний сенс полягав у тому, що ми, українці, протягом століть тримаємо власну християнську душу у в\'язниці, в темряві своїх власних дрімучих інстинктів і забобонів. Коли ж, буває, пробуємо себе звільнити, – часто сприймаємо це як самоутиски.
І я іду – не мордувати,
Іду кайдани розкувати!,
– говорить про себе автор, який пройшов справжні \"таборові університети\". За згодою австрійського уряду їм, наддніпрянцям і східнякам, читали лекції поважні професори філології, юриспруденції, економіки з Галичини, такі, як Смаль-Стоцький, Охримович, Сімович. Їм прищеплювали толерантне ставлення до братів-галичан і поважне ставлення до Європи, щоб вони поширювали ці ідеї, повернувшись на Батьківщину. І от читаю далі, як листівочка із закликом \"Революції потрібні культурні сили. Шліть людей, людей і людей...\" спонукала наддніпрянців і східняків попри ризик, арешти урядом Керенського в Петрограді, небезпеку страти… долати всі перешкоди, лише б скоріше добратися до
Києва, де в них, журналістах, правниках, економістах, в чому вони були щиро переконані, була нагальна потреба. І що?
\"Міністер народньої освіти Стешенко, на прохання:
– Дайте якоїсь роботи... Революції потрібні культурні сили...
...витріщує очі:
– А чого ви сюди приїхали?!\"
САМЕ ТАК: \"А чого ви сюди приїхали?!\"
Неділя. 2 червня. 8 ранку. Із хоругвами Харківського Крайового і Львівського ставропігійного православного братства заходимо на св.Літургію до Свято-Вознесенської костянецької церкви у Каневі. Для нас це було входження до
церкви, яка за всіма документами належить Харківсько– Полтавській єпархії.
Для тих же парафіян храму, які пішли всупереч церковним правилам і указу
правлячого архієрея за священиком, який проявив непослух, переходячи з одної церковної юрисдикції до іншої, наша присутність у храмі сприймалась як вторгнення.
І хто ж допіру з нас правий? Мордувати прийшли ми своїх братів православних чи все ж звільнитись разом з кайданів? От питання…
Та для початку трохи історії.
Канівська родина Варавв. Народження в них первістка Олександра
Тут, у 1917 році, незадовго після повернення Олекси Варавви з австрійського полону до Канева у першій парафії о.Антонія Кошиця, батька славетного
диригента, композитора, знавця української пісні і старовини Олександра Ко-
шиця, відбулося його вінчання із своєю дружиною, теж корінною канівчанкою,
Марією. Згодом подружжя перебралося до радянської столиці Харкова, і тут у
них народився син Олександер. Тим часом старовинну козацьку церкву біль-
шовики знищили, спочатку переробивши її на клуб, а у 1981 році й зовсім розібравши церковну споруду. 1991 року, коли Україна здобула державну незалежність, уперше до міста свого народження – Харкова приїхав син Олекси Варавви. І у своєму першому інтерв\'ю біля будинку \"Слово\", де пройшло його дитинство, говорив зокрема і про свою заповітну мрію: відбудувати церкву в Каневі, де вінчалися батьки. Ще школярем під час Другої Світової війни Олександер Воронін-Варавва опинився на еміграції, закінчив Богословську академію в Мюнхені й став одним з чільних діячів відродженої на еміграції Української Автокефальної Православної Церкви, писав і видавав багато популярних книжок з історії УАПЦ, працював у релігійно-освітній галузі.
Будучи одним із сподвижників і однодумців патріарха Мстислава, довіряючи
його проникливим і точним оцінкам людей, особливо тих, що виринали на хвилі
відродження УАПЦ в Україні в ролі реальних і потенційних церковних ієрархів, Олександер Воронін звернувся до архієпископа Ігоря Ісіченка з наполегливим проханням, щоб костянецька церква, про відновлення якої почав дбати, була під його церковним началом. Із власного життєвого досвіду, розповідей батька тощо напевно знав і передчував, на які карколомні хитросплетіння здатні вороги українського православ\'я, щоб не дати зміцнитися на рідних землях. Для цього до кліру новопосталої в часи незалежності УАПЦ, як і колись у двадцяті, імплементувалися відповідними протиукраїнськими службами особи, перед якими ставилася мета руйнування Церкви зсередини і дискредитація ззовні. ОСВЯЧЕННЯ СВЯТО-ВОЗНЕСЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
На свято Петра і Павла 12 липня 2007 року, у 16-ту річницю своєї єпископської хіротонії, владика Ігор освятив збудований в стилі українського модерну Свято-Вознесенський храм. Його спорудження велося з 2001 року. Проект будівлі безплатно розробив Анатолій Дзівалтовський, архітектор Петро Фіцич. Тодішній директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий, який і в наш теперішній приїзд зустрівся із братчиками, закликаючи попри будь-які інсинуації, молитися в українських святинях Канева, передав тоді ще на закладання фундаменту каміння з дороги, яку на той час міняли поблизу Тарасової гори, мовивши: \"Від храму до храму…\".
СВІТЛОЇ ПАМ\'ЯТІ ОКСАНИ ВОРОНІНОЇ-ВАРАВВИ
Того 2001 року у вересні померла дружина Олександера Вороніна Оксана. І всю свою енергію, здібності, сили віддав пан Олександер, щоб якнайшвидше зібрати гроші на зведення у Костянці храму. Власну пенсію, гроші, які збиралися друзями родини Вороніних в Америці й Канаді, негайно відправлялися на будівництво храму. Виступаючи перед громадою 12 липня 2007 року, Олександер Воронін підкреслив, що цей храм є і світлою пам\'яттю про його кохану дружину Оксану, яка вірила, що вірність Українській Автокефальній Православній Церкві, затверджена постановою зборів Свято-Вознесенської парафії від 1 лютого 2001 року, ніколи не буде порушена.
\"Цей розділ, власне, повинен би був мати інший заголовок – \"предатель-
ство\". Але немає в українській мові такого соковитого слова, бо ні зрада,
ні запродання, ні провокація до нашої дальшої пригоди не підходять. А тільки – предательство.\" Олекса Кобець. \"Записки полоненого\"
Важко собі уявити, яким ударом для Олександера Вороніна була звістка, що
священик Свято-Вознесенської церкви Володимир Цянцьо через півроку після
освячення перейшов у підпорядкування УПЦ Київського Патріархату. А на підкріплення цієї \"події\", яка відбулася у січні 2008 року, 4 лютого єпископ Черкаський і Чигиринський УПЦ КП Іоанн надсилає сину Олекси Варавви \"найви-
щу Філаретову нагороду\". Але отримав на це гідну справжнього християнина відповідь: \"Відповідаю на Вашого листа з 4 лютого, якого мені переслав гостюючий в Америці канівчанин Віктор Федоренко, – пише єпископу Черкаському Олександер Воронін. \"Я міг би обмежитись кількома словами, як це зробив, повертаючи йому все те, що від нього одержав. Але на Ваше послання мушу зареагувати докладніше, щоб і Ви, і всі причетні до справи, про яку я буду писати, не мали найменшого сумніву щодо моєї позиції.А позиція моя така: я категорично відкидаю всі намагання вирвати парафію Вознесіння Господнього у Каневі-Костянці з-під юрисдикції Владики Ігоря, Архиєпископа Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви і включити її до Київського патріархату. Найм\'якше я можу окреслити ці заходи, як нечесні. Сильніше кажучи, вони підступні й підлі. Принаймні так я можу оцінити намагання переманити мене на їхній бік \"вищою церковною нагородою\" патріарха Філарета. Чи Ви думали, що мене це так захопить і розчулить, що я миттю зречуся своїх поглядів, своєї лояльности до Української Автокефальної Православної Церкви, якій я служив усе своє життя, забуду про свого достойного і високо мною шанованого Владику Ігоря, котрого я вважаю одним з найкращих українських православних ієрархів сьогодення і до приєднання до юрисдикції якого я закликав парафію Вознесіння Господнього ще на початках будівництва храму?\" На сьогоднішній день Володимир Цянцьо, який вже був священиком Російської Православної Церкви, Української Православної Церкви (МП), Української Автокефальної Православної
Церкви (Мефодія Кудрякова), Харківсько Полтавської єпархії Української
Автокефальної Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріархату, знов повернувся до УАПЦ (Мефодія Кудрякова) – проекту московських спецслужб, який здійснюється по смерті патріарха Димитрія
для спотворення, зганьблення в очах громадськості українського православ\'я.
\"І чим же утішу невтішну її,
Коли нерозумнії діти…\"
Ол. Кобець. У Тарасову ніч
Головний контингент, на який оперся Володимир Цянцьо, незаконно утримуючи храм, це старші жінки, які легко піддаються навіюванням і впливам, що, звісно, до Христової віри і Церкви як Дому молитви, не мають стосунку. З розмов із ними можна припустити, що їх чітко запрограмовано на те, що, по-перше, цей храм – їхня власність, бо це ж вони його любовно прикрасили приклеєними скотчем на білі церковні стіни картинками із біблійними зображеннями з рясним оздобленням штучними трояндами, устелили підлогу принесеними з дому килимами. По-друге, що \"їхній священик не який там місцевий, корінний, як от о.Червонників, якого вони з пелюшок, іще як він чоботарем робив, знають – а з самої Галичини! І по-третє, що \"він біднесенький, сирота бездомна, терпить від оцих місцевих і тих, що з \"Харківського патріархату\", які в нього останній шматок хочуть відібрати і тому груддю, до останнього мають його від \"напасників\" захищати. \"Він бо в нас добрий. І похрестить, як попросиш. І покійничків завжди відспіває\". У притворі, дійсно, як це заведено у російських церквах, висять розцінки на кожну требу. Але от місця для сповіді – клячника так у церкві і не знайшлося. Прикметно, що з парафії було витіс-
нено усю ту канівську \"незручну\" інтелігенцію, що співпрацювала із Олександером Вороніним під час будівництва, включно із проектантом собору Анатолієм Дзівалтовським та економістом-скарбником Лідією Фіцич, яка щомісячно звітувала за кожну копійку жертводавцю Парафіяльною управою та засновниками громади.
\"А я що робив? О, проклятий, проклятий!
Я Матір стеріг, помагав мордувати!\"
Ол.Кобець. В Тарасову ніч
Тому й ця недільна свята Літургія у Свято-Вознесенському храмі (її відправляв київський декан отець Димитрій Присяжний) була для нас, харківських і львівських прочан, дуже незвичною. З одного боку, було якесь особливо піднесене занурення в молитву, натхненне чудовим співом парафіяльного хору о. Володимира Червонникова (він же сам разом із конфліктною стороною, тобто о.Володимиром Цянцьо, були запрошені для розбирательства в міліцію), з іншого боку, знадвору доносився крик, вереск, грюкали двері, у церкву періодично закочувалася, як діжка, маленька червона жіночка, яка вигукувала: \"Злодії! Ви всі злодії. Знову хочете нас обікрасти? Минулого разу ви у нас тридцять тисяч вкрали. І Євангелію унесли, і кадило…\". З кожним разом, показуючи на \"головного злодія\", настоятеля парафії о.Червонникова, вона збільшувала і збільшувала суму нанесених в її уяві
збитків аж до \"ста тисяч рублів\"… На Вадима Приходченка, голову Крайового
Харківського Братства, який стримував перед вхідними до церкви дверима натиски розлючених жінок, забачивши міліціантів, одна з них заволала: \"Рятуйте! Він мене б\'є, подивіться – він мені руки викручує\". І тоді ж на о.Червонникова, який під\'їхав після з\'ясувань конфлікту до храму, накинулась з криком інша жінка, намагаючись зірвати з нього хрест.А отця Дмитра Присяжного, який спробував втихомирити жінок, закликаючи полюбити за євангельським законом і ворогів своїх, засипали прокльонами, аж до \"смертельних вироків\". Було враження, що перед очима розгортається оргія біснуватих.Та були моменти, коли стихія раптом аспокоювалась, і потім також несподівано знову вибухала. З деякими жінками під час стишення можна було миролюбно поговорити.
\"Коли світ розжене сон-кошмар віковий,
Коли встануть нащадки прозрілі?\"
Ол.Кобець. У Тарасову ніч
Після служби Божої я всілася, спостерігаючи за дійством, поблизу поминального столу. Біля мене було ще багато вільних місць. Спершу підійшла, сівши поруч, п.Ірина, потім познайомилась ще з її дочкою Оксаною. Розговорилися. Пані Ірина на початку шістдесятих закінчила харківський УЗПІ, Оксана – Одеський економічний. Спробувала відволікти їх від конфлікту, поговорити про творчість Олекси Кобця-Варавви, літературу двадцятих років. Дуже здивувало те, що жодне з прізвищ українських письменників їм незнайоме. Оксана якось зніяковіло промовила: \"Я художньою літературою голову не засмічую, читаю християнські книжки\". Питаю: \"І що ж ви читаєте?\" Чесно думала, що скажуть про Біблію, Псалтир… Але от на цьому місці раптом запалали очі п.Ірини. Вона у захваті почала розповідати мені про нову пророчицю чи то Глафіру, чи Гарафіну, яку \"Бог послав на землю, тільки от попи ні руські, ні українські її не визнають.А вона всю правду каже, і про те, що вода – це очі Бога, а ми в них плюємо, засмічуємо, і про те, що від того сміття у воді-очах Божих усі наші невиліковні хвороби\". Зазначила з
гордістю, що вони у парафії книжки із одкровеннями цієї Глафіри-Гарафіни, а
може Аграфени, – пророчиці множать і східнякам відсилають, бо вони, тобто ми,
страшенно непросвічені… Оксану ж ніби зацікавила новітня церковна історія. Розпитувала, хто такий патріарх Мстислав, звідки пішла УАПЦ… Але висновок з розмови був приголомшливий: \"Та хоч би хто був той Мефодій – кат чи син ката… Ну то і нехай буде московська церква. Головне, щоби вона наша була… Цю ж логіку розвинула старша, але дуже по-бойовому налаштована жіночка, яка усілася праворуч мене. Каже: \"Від мене Успенська церква, де помосковському правлять, у семи хвилинах ходу, та я туди ані ногою. А от щоб до костянецької доїхати, кожної неділі дві гривні трачу. Як іншого священика пришлють нам замість отця Володимира, – і кущ із трояндами викопаю, що на дворі перед церквою посадила. Краще піду перед шинком його висаджу. Нехай алкаші милуються\". На моє обережне: \"Але ж о.Цянцьо не має повноважень правити у цій церкві, він вийшов за штат (звільнився) за власним бажанням ще 28 січня 2008
року, бо пішов служити в УПЦ КП, та згодом звільнився і звідти. За усіма документами храм належить громаді УАПЦ, що його збудувала, а настоятель – отець Володимир Червонників\", пані Передерій, як вона представилась, вибухає
гнівною тирадою:: \"Та де це ти бачила сьогодні закони? Усе твій Червонників купив і все підробив! Ти на мене подивись – я сама собі закон. Одні злодії кругом, усі
на нас, бідних, руки гріють! Я тобі так скажу. Один був такий зам. виконкому.На
померлого мого чоловіка соцдопомогу не дав, а прозвітував, що дав. Так я, коли
дізналась про це, приходжу до нього на прийом і кажу: \" Оце я прийшла, щоб тобі
в морду плюнуть, але ти й цього не достойний! А які оце у нас тут в церкві розцінки – хоч московські, хоч китайські, це не ваше діло. Думаєте, як у вас столиця колись була, то Воронін захотів, щоб ми у Харківський Патріархат вступили? Та що він нам, Воронін?! Ми вже в цю церкву більше, ніж він, грошей вклали! Бачиш, і килимами застелили, і лінолеум наш, і квіти! Все із собою позабираємо…\" В цей момент підійшла іще одна жіночка, охайно одягнена, у сірій спідниці і в такій же хусточці. Дивлячись на мене переможно, вона урочисто, ніби на піонерських зборах, заявила: \"А нам отець наш Володимир Цянцьо усе про вас розказав: що ніякі ви не УАПЦ, це ми – УАПЦ, а ви тільки оновлені… Так що вимітайтеся\". І тут перед ясні жіночі очі з великим портфелем і, як подобає батюшці, із не менш солідним черевом, появився о. Ценцьо. Жінки, як пташки, стрепенулися і до нього, голосячи: \" Ой, батюшка ти наш, та що ж тепер із нами буде?\" І у відповідь, можливо, розраховуючи на представницю \"ворожого табору\", смиренно, але з пафосом отримали: \"Мир буде і спокій. Правлячий благословив звільнити це приміщення\". На цьому місці градус емоцій знову поповз вгору. І вже під обстріл потрапив сам їхній улюбленець. \"Який це він нам правлячий? Ми самі собі правлячі. Ніхто нам не указ. От сядемо тут і хоч місяць будемо тут сидіти,
поки не помремо\". І знову пішли на нашу адресу прокльони, образи, звинувачення.
І сльози, сльози, сльози. Я теж не витримала – розридалась. Та що ж це таке, думаю, якби ми хоч чужі якісь були – українці ж усі – і вони, і ми…
\"Коли б уміли ми молитись так, як Він\"
Потім уже, розмірковуючи над причиною церковних конфліктів, дійшла висновку, що немає різниці у природі нетерпимості. Вона існує понад національними
ознаками: хоч під портретами царя-батюшки Ніколая, які носять фанатичні проімперські бабушки, хоч під зіткненнями православних і католиків, хоч під рейдерством по відношенню один до одного вірян православних юрисдикцій. І виною тому наша загальна дрімучість, небажання працювати над собою, розвивати в собі духовну християнську культуру, невміння того, про що писав у вірші \"Хвала Шевченкові\" батько фундатора Свято-Вознесенського храму УАПЦ
Олекса Кобець:
Коли б уміли ми молитись так, як Він
Молився, непорочними устами,
Сам Утішитель найскорботніших хвилин
Ісус, Син Божий, був би всюди з нами!
- Перегляди
- 15277
- Подобається
- 9
- Не подобається
- 9
Розмова громади
КОМЕНТАРІ 169
Історичні коментарі доступні лише для читання.
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб залишити коментар.
Ви фахівець знайти крайнього. Так, Бог оцінить кожного з нас "милуюча, або караюча рука Якого досягає у свій час кожного".
А в світських судах з приводу костянецької проблеми з храмом я участі не беру, тож не крутіть Ви фактами, не робіть зла, читайте частіше свою пораду, розміщену тут Вами 26 червня 2013, 00:02
Бажання можна висловити планами, намірами, сподіваннями, в тому числі й мітингами та протестами, а права доказуються документами. Надавайте їх (документи) туди, куди слід і відстоюйте свої права. Покажете мені документи, які засвідчують Ваші права, я стану на їх захист разом з Вами.
Хрестів я не пиляю. Я й не ставив їх, тож не маю до них відношення.
А те, що Ви називаєте "враньйом" в дісності в значній мірі відбувалося на моїх очах і при моїй участі, а саме: створювалася о.Червонніковим громада УАПЦ, звертався до міської ради Червонніков за правом на почергову відправу в Канівському Успенському Соборі. Замість цього права створеній ним громаді був переданий Костянецький клуб. Ним (Червонніковим) було отримано дозвіл на переобладнання клубу під церкву, що мала належати УАПЦ. Потім УАПЦ прислала в Канів священника Ценцьо для майбутньої костянецької церкви. Але з часом Ценцьо звільнився з УАПЦ, власноручно написавши заяву. Та залишився жити в Каневі і задовольняти культові потреби канівчан, які зверталися до нього, використовуючи для здійснення культових обрядів храм, що будувався. Він продовжував брати участь у будівництві храму, не зважаючи на те, що настоятелем храму вже був призначений Червонніков.
Прикро, але в УАПЦ відбувся розкол. Громада УАПЦ, створена в Каневі після розколу залишилася в тій частині УАПЦ, яку очолює владика Ігор Ісіченко. о.Ценцьо після невдалої спроби оволодіти храмом через претензії на нього УПЦ Київського Патріархата (а я брав участь у сесії міської ради, до якої звертався Ценцьо з єпископом УПЦ КП з Черкас) тепер шукає прав на храм після свого повернення в УАПЦ, але до іншої її гілки, не до тої, куди відійшла канівська громада УАПЦ з своїми храмами. Ну що ж, вважає що правий, хай доводить право в судах. Але Ви не праві в тому, що якщо справа в суді, то обов\'язково в документах щось не так. Справа в суді, бо є позов. А не так в документах буде лише тоді, коли позивач виграє суди в кінцевій інстанції.
Це те, що я знаю, що я пережив разом з іншими свідками реальних канівських подій, а не "враньйо", як Ви це називаєте. Документи не в мене, а у громади, створеної і зареєстрованої Червонніковим. Коли ж і яку громаду зареєстрував Ценцьо? Попросіть його, хай покаже реєстраційні документи на громаду, за яку він відповідає. Зверніть увагу на дати реєстрації і порівняйте ті дати з періодом будівництва храму в Костянці.
Я думаю, що моїх пояснень вже досить. Я повторююся не тому, що не маю що сказати, а тому, що я вже все сказав, та сказане перекручується і не сприймається Вами. Ви готові лише сприйняти інформацію такою, якою Ви її очікуєте, а не такою, якою вона є насправді.
1. Если Костянец будет против Червонникова, то как тот будет служить в пустом без прихожан или же с несколькими в храме и оплачивать скажем те же коммунальные счета? Не говоря о своей зарплате. Будет служить себе в убыток? Не верю. Значит кто-то его в этом спонсирует.
2. Так все-таки церковь для Костянецкой громады или для определенного священника священника? Что-то тут реально не клеится.
3. Что-то в этом блоге очень часто с уст нациков звучит о решаемость вопроса через суд. Для вас же все уже давно суды куплены? Так вот не вы ли их в данном случае купили?
4. Так в принципе и не разобрался что же канонично: УАПЦ или УАПЦ (о). Я так понял ни с того ни с сего создана УАПЦ (о) с базой (епархией) в Полтаве?
До речі, це вже не перше захоплення будівель оновленою церквою. Прочитайте статтю "УАПЦ(о) атакує."
Можна дати й більш коротке визначення: СЕКТА.
Бо хіба може український православний священник волати на старих жінок у церкві?
А Ви наведіть довідки про інші українські конфесії і переконаєтеся, що канонічною з українських православних Церков є лише УПЦ (московський патріархат). Решта всі неканонічні. )))
Походив, погуглив - і справді, канонічними вважаються лише церкви Московського патріархату. Бачу, ви глибоко вивчили питання, не шкодували часу ні вдень, ні вночі, доводячи право власності однієї з сторін ).
Я розумію, коли пишуть у темі активні прихожани, або Володимир - люди, що мають безпосереднє відношення до справи, а ваша небувала енергійність дещо дивує.
Тим паче, справа, як виявляється, не є просто конфліктом двох церковнослужителів на підгрунті боротьби за право на місце роботи. Це конфлікт між двома релігійними організаціями. Справа тонка, і не можна, пане Олександре збурювати людей, звинувачуючи і тавруючи прихожан, що належать до неугодної вам церкви, доки йде судовий розгляд справи.
Вашу думку про прихожанок Ценцьо ми мали "задаволення" чути неодноразово. Чи не будете ласкаві охарактеризувати помічника Володимира, вдягненого у жовте а також дати оцінку з погляду християнської та людської моралі людям, що спиляли хрест, куди ходили молитись люди і лавки для стареньких, немічних та втомлених?
Життя "втягнуло" мене в політику поза моїм бажанням лише від вихованої батьками небайдужості до того, що мене оточує і почуття відповідальності за свої дії та за майбутню долю. А церковні питання стали на порядок денний в Україні в зв\'язку з обранням нею шляху незалежності і протидії Московської Церкви відокремленню від неї УПЦ. В свій час лише за висловлену ідею автономії УПЦ у складі російської Православної Церкви була проголошена анафема митрополиту Філарету (Денисюку)і він був позбавлений РПЦ сану керівника української частини російської церкви і вигнаний. Тоді Філарет створив на базі приходів, що підтримували його, Українську Православну Церкву (Київський Патріархат). Я тоді сподівався, що до Київського Патріархату перейде й наша Канівська релігійна громада на чолі з о. Георгієм Поштовим. Процес поділу українських церков на Московський і Київський патріархат був болючим і контролювався політичними колами з одного боку прихильники на відновлення держави з Росією відстоювали єднісь Церкви, а прихильники незалежності України підтримували Філарета. Тоді я вже був обраний у 1990 році депутатом Черкаської обласної і Канівської міської рад. В обл.раді я створив і очолював опозиційний демблок, а в Канівській міськраді я входив до складу такого блоку, який очолював Володимир Петренко.
Тож коли почалися процеси поділу церков на російські й українські, я ходив до отця Георгія, знаючи його близькі дружні стосунки з Філаретом і пропонував йому депутатський захист, якщо на нього буде тиск з боку владних кіл за підтримку Філарета. Та о.Георгій тоді мені пояснив питання канонічності Церкви. І пояснив, що він не може стати на бік неканонічних "розкольників", до яких відносив прихильників Філарета і самого Філарета. Тож він вище дружби і близьких стосунків з Філаретом обрав канонічність московського патріархату. Тоді ж о.Георгій подарував мені книгу "Духовные посевы", щоб я міг просвітися в церковних канонах.
К. Миколайович. дбаючи за зміцнення незалежної України, політиків не може не хвилювати релігійні процеси в державі. Особливо болюче бачити негаразди і боротьбу між українськими приходами і розплодившимися Українськими Православними Церквами. Вихід - об\'єднання всіх українських церков в єдину Помісну Православну Церкву, про що вище я вже неодноразово говорив. Таку Церкву, що об\'єднає під своїм лоном все українське православ\'я, Константинополь готовий канонізувати (тобто зробити її канонічною).
Прикрим явищем в релігійному житті України є наш канівський конфлікт навколо костянецької церкви. Стаття, розміщена мною на сайті, підтверджує, що це питання хвилює не лише канівчан. Сьогодні я є депутатом місьради, яка втягнута у розгляд конфлікту, бо обидві сторони звертаються за вирішенням проблем у міську раду, приходять на пленарні засідання сесій.
Люди, зацікавлені у прихильності депутатів застосовують навіть "заборонений" прийом: погрозу не голосувати за політичну партію, представлену ними, якщо в конфлікті депутати не підтримають зацікавлену сторону. Але я буду нечесний перед Богом, людьми і власною совістю, якщо моє рішення базуватимуться на особистих симпатіх чи вигодах здобути рейтиг прихильності. Рішення я приймаю на підставі наданих і доведених юридичних прав. Та сторона конфлікту, яка має значну людську чисельність і повагу до священника Ценцьо, своїх юридичних прав на заявлені претензії нічим не підкріплює. Не зважаючи, що тривалий час роками йдуть судові процеси, життя не стоїть. Той хто має право, повинен мати можливість на його реалізацію не зважаючи на те, що чисельно вони сьогодні в меншості.
В Ваших словах прочитывается пафос.
...пафос представляет собой приём, при котором эстетика повествования передаётся через трагедию героя, его страдание и ответные эмоции зрителей. Используя пафос, автор или оратор должен вызвать у аудитории нужные чувства, при этом не открывая до конца собственные... (Вики)
„дбаючи за зміцнення незалежної України, політиків не може не хвилювати релігійні процеси в державі. Особливо болюче бачити негаразди і боротьбу між українськими приходами і розплодившимися Українськими Православними Церквами. Вихід - об\'єднання всіх українських церков в єдину Помісну Православну Церкву, про що вище я вже неодноразово говорив.” – питання, яку до якої церкви треба приєднати? Не думаю, що для цього УАПС(о) відкололась від УАПЦ. Чи, може УАПЦ має приєднатися до УАПС(о)?
Нагадаю, організація під назвою УАПЦ зародилася 1917 року, як результат боротьби за відділення Української православної церкви від державної влади і одночасно від Православної російської церкви. На протязі багатьох років тривала боротьба за канонізацію церкви, але і досі питання відкрите. УАПЦ(о) утворилася 2003р. як небагато чисельне угрупування, що відбрунькувалось від існуючої УАПЦ і активно співпрацюють зі „свободою” і ОУН. Саме по собі це є ознакою за політизованості, що неприпустимо для церкви. Правда, неприємно було, коли у Канівській церкві московського патріархату перед виборами пропагували Януковича? А радикальних націоналісті підтримує набагато менше людей, ніж регіони. Не місце політиці та ідеології у церковних стінах, бо Бог не мав ні політичних вподобань, ні національності, церква має об’єднувати людей, а не нести розбрат.
Те, що УАПЦ за роки боротьби не змогла добитись канонізації, на руку УПЦ(о), бо обидві цекви терер у рівному становищі. Завтра і я можу зареєструвати якусь, скажімо, УАПЦ(пр) – УАПЦ Правильну, і буду рівним серед рівних.
У кожної сторони свої аргументи, але вам, пане Олександре, як депутату, (якщо ви вважаєте себе депутатом всіх канівчан, а не виключно свободівського електорату), не варто було складати агресивну протекцію одній зі сторін, часом вдаваючись до некоректності, тим паче, що суд триває.
-=Влад тебе отвечаю только из уважения к тебе.=-
Большое человеческое спасибо!!! И низкий земной поклон! Вы так добры!
А с остальными общаться не желаете принципиально?
"Обидели Юродивого, отняли копеечку" (Опера Борис Годунов)
Вам и многим другим отвечаю потому что Вас к таким "трудящимся" не отношу. По поводу всего остального То не я, а Вы начали дискуссию.
"
Не в??сте ли, я?ко хр?мъ Б?жiй ест?, и Д?хъ Б?жiй жив?тъ въ в?съ? Разве не знаете, что вы храм Божий, и Дух Божий живет в вас?
3:17 А?ще кт? Б?жiй хр?мъ растли?тъ, растли?тъ сег? Б?гъ: хр?мъ бо Б?жiй свя?тъ ?сть, и?же ест? вы?.
Апостола Павла 1-е послание к коринфянам, 3:16–17
Храм Божий - Ви.
Якщо праведність Ваша не перебільшить праведності фарисеїв, то грош Вам ціна в базарний день.
Кріпіться, пане Олександр.
Но прежде всего взволновало то положение, что самые каноничные фарисеи как раз и распяли Христа. Сейчас самые каноничные... бывшие сотрудники КГБ
Різні релігії - різні імена Бога і різні до нього шляхи. Людська душа прагне світла, опори, чистоти, рівноваги, а інше - деталі. Десь чув, що Бог - це любов. Думаю, з таким баченням можна звіряти праведність вчинків. Хто метою виправдовує засоби, не йде шляхом до Бога, а рухається в протилежному напрямку.
Однак це моя непрофесійна думка.
Виходячи з такого власного підходу до оцінки тем і коментарів мені є дивними і в певній мірі обраливими мінуси за, наприклад, незаперечну інформацію про те, що канонічною серед українських церков є лише московська церква. В цей же час ставляться плюси і висловлюються подяки за безпідставне оговорення неканонічністю лише однієї з двох рівноправних уламків колись єдиної гордої і гідної національної української Церкви УАПЦ. Який же з цих уламків є ближчий і вірний принципам створеної у 1917 році УАПЦ є за межами дискусії цієї теми. Церква розділилася, як Ви пишете у 2003 році. Тоді ж відповідно до поділу приходів поділилася її власність.
Хто заперечує, що храм освячений у 2007 році владикою Ігорем Ісіченком? Ценцьо був з ним? То яка єпархія його святила? Кому він належить?
У якому році після звільнення від Ісіченка та екскурсу по інших православних Церквах повернувся до найкращої за Вашим визначенням частини УАПЦ священник Ценцьо? Коли зареєстрував в цій найкращій Церкві та у державного реєстратора громаду??? Проскануйте і наведіть такі документи, якщо їх дати
будуть до 12 липня 2007 року, дати, коли в.Ігор Ісіченко освятив храм, - є предмет для дискусії.
Що буде розглядати суд 4 липня? Питання власності на храм? На скільки мені відомо - ні, земельне питання. Що змінить його рішення? Може матимемо ще такий абсурд: храм в упралінні Червоннікова, а земля навколо нього - у Ценцьо. Отоді вже скажемо: "Птрруу, ми приїхали!"
Великою бідою для нас є ще те, що в нашому суспільстві право може розтоптуватися тиском натовпа. Але натовп не візьме на себе відповідальності за порушене право меншості. На протязі тривалого часу під тиском чисельних прихильників Ценцьо міська рада не приймає законних правових актів що стосуються життя та діяльності костянецького храму, залишаючись бездіяльною.
Хіба причиною всього вище сказаного є націоналістичні переконання Скорини чи ВО "Свободи"? Як просто знайти причину і винних для самозаспокоєння душі і самовиправдань.
Мінусуйте націоналіста!
Нічого собі, тепер канівці для Вас "натовп"?
Здається К. Миколайович був правий...
А в цьому спорі бачу лише бажання переділити власність, тим самим збільшити церковні (читай свої) прибутки.
Не так давно на одній світській вечірці, де був присутній священник, зайшла мова про улюблену музику. Кожен висловлювався про свої улюблені пісні. Коли у священника запитали, яка для нього найкраща пісня - він відповів "заупокійна". Чому? - ми всі здивувались. Відповідь потрясла своїм цинізмом - а що, заспівав, 300 рубасів на карман і пішов. Здається тут та ж сама ситуація
Ви, дорогенька, думайте, що говорите. Завтра я зберу сотню друзів, прийду в Успенський собор і скажу, що я проти Георгія і його потрібно міняти?
Під тиском натовпу я маю на увазі вимогу рішень з використанням значної кількості "заведених" людей, але без необхідних підстав для прийняття цього рішення ЗАКОННО.
Все. Зараз не маю більше часу на продовження розмови.
Але я вірю в те, що таких серед голосувавших за мене людей не було. За нас, "свободівців", на виборах до міської ради голосувало лише близько 8% виборців Канева. Мої виборці приходять на живі зустрічі зі мною. Ми дивимося один одному в очі і ведемо відверті розмови. І ми знаходимо між собою порозуміння.
Але не думайте що такі прикрі ситуації, як розглянуті в цій темі, для мене є безболісними. Сповідуючи принципи чесності й законності, я голосую за відповідні рішення. Бо маючи мандат довіри, я зобов\'язаний брати участь у прийнятті рішень. Та мені дуже шкода введених в оману людей. Матимуть вони законні аргументи, будуть підтримані мною.