До подій навколо Костянецької церкви
Прочитав в газеті «Нація і держава» від 6 червня 2013 року № 23 (498) на сторінці 6 цікаву і, на мій погляд, об’єктивну статтю про наш Свято-Вознесенський храм, збудований у мікрорайоні Костянець і освячений 12 липня 2007 року архієпископом Ігорем Ісіченком (УАПЦ.). Так як доля цього храму є болючою для багатьох канівців, пропоную цю статтю до уваги відвідувачів нашого сайту. Розміщену мною інформацію Ви можете ві…
\"Я ДОШУКУЮСЯ ПРИЧИНИ.
І... ЯКИЙ ТО ЖАХ!\"
Ольга РІЗНИЧЕНКО
\"Вони, ці симпатичні старенькі, і ця розквітла квітка – голодують...
Віддаю їм усе, що я маю, прощаюся з тяжким серцем – додому, додому, до
любого Канева мого рідного. Який там він тепер?\"
Я наводжу цей уривок із \"Записок полоненого\" Олекси Варавви невипадково. Його роман про поневіряння і таборове життя в Австрії часів Першої Світової війни, про те, з яким великим піднесенням він разом з іншими полоненими наддніпрянцями фрайштадтського табору поспішали повернутися в Україну, має безпосереднє відношення до переживань, які відчули ми під час цьогорічної прощі нашого Крайового Харківського братства до Канева, де щорічно в ці Шевченківські дні проходить конференція Всеукраїнського братства ап. Андрія Первозданного УАПЦ. Останній розділ роману називається \"У Тарасову ніч\". Це драматична картинка, яка була поставлена у фрайштадтському таборовому театрі за сценарієм Олекси Кобця. Її символічний сенс полягав у тому, що ми, українці, протягом століть тримаємо власну християнську душу у в\'язниці, в темряві своїх власних дрімучих інстинктів і забобонів. Коли ж, буває, пробуємо себе звільнити, – часто сприймаємо це як самоутиски.
І я іду – не мордувати,
Іду кайдани розкувати!,
– говорить про себе автор, який пройшов справжні \"таборові університети\". За згодою австрійського уряду їм, наддніпрянцям і східнякам, читали лекції поважні професори філології, юриспруденції, економіки з Галичини, такі, як Смаль-Стоцький, Охримович, Сімович. Їм прищеплювали толерантне ставлення до братів-галичан і поважне ставлення до Європи, щоб вони поширювали ці ідеї, повернувшись на Батьківщину. І от читаю далі, як листівочка із закликом \"Революції потрібні культурні сили. Шліть людей, людей і людей...\" спонукала наддніпрянців і східняків попри ризик, арешти урядом Керенського в Петрограді, небезпеку страти… долати всі перешкоди, лише б скоріше добратися до
Києва, де в них, журналістах, правниках, економістах, в чому вони були щиро переконані, була нагальна потреба. І що?
\"Міністер народньої освіти Стешенко, на прохання:
– Дайте якоїсь роботи... Революції потрібні культурні сили...
...витріщує очі:
– А чого ви сюди приїхали?!\"
САМЕ ТАК: \"А чого ви сюди приїхали?!\"
Неділя. 2 червня. 8 ранку. Із хоругвами Харківського Крайового і Львівського ставропігійного православного братства заходимо на св.Літургію до Свято-Вознесенської костянецької церкви у Каневі. Для нас це було входження до
церкви, яка за всіма документами належить Харківсько– Полтавській єпархії.
Для тих же парафіян храму, які пішли всупереч церковним правилам і указу
правлячого архієрея за священиком, який проявив непослух, переходячи з одної церковної юрисдикції до іншої, наша присутність у храмі сприймалась як вторгнення.
І хто ж допіру з нас правий? Мордувати прийшли ми своїх братів православних чи все ж звільнитись разом з кайданів? От питання…
Та для початку трохи історії.
Канівська родина Варавв. Народження в них первістка Олександра
Тут, у 1917 році, незадовго після повернення Олекси Варавви з австрійського полону до Канева у першій парафії о.Антонія Кошиця, батька славетного
диригента, композитора, знавця української пісні і старовини Олександра Ко-
шиця, відбулося його вінчання із своєю дружиною, теж корінною канівчанкою,
Марією. Згодом подружжя перебралося до радянської столиці Харкова, і тут у
них народився син Олександер. Тим часом старовинну козацьку церкву біль-
шовики знищили, спочатку переробивши її на клуб, а у 1981 році й зовсім розібравши церковну споруду. 1991 року, коли Україна здобула державну незалежність, уперше до міста свого народження – Харкова приїхав син Олекси Варавви. І у своєму першому інтерв\'ю біля будинку \"Слово\", де пройшло його дитинство, говорив зокрема і про свою заповітну мрію: відбудувати церкву в Каневі, де вінчалися батьки. Ще школярем під час Другої Світової війни Олександер Воронін-Варавва опинився на еміграції, закінчив Богословську академію в Мюнхені й став одним з чільних діячів відродженої на еміграції Української Автокефальної Православної Церкви, писав і видавав багато популярних книжок з історії УАПЦ, працював у релігійно-освітній галузі.
Будучи одним із сподвижників і однодумців патріарха Мстислава, довіряючи
його проникливим і точним оцінкам людей, особливо тих, що виринали на хвилі
відродження УАПЦ в Україні в ролі реальних і потенційних церковних ієрархів, Олександер Воронін звернувся до архієпископа Ігоря Ісіченка з наполегливим проханням, щоб костянецька церква, про відновлення якої почав дбати, була під його церковним началом. Із власного життєвого досвіду, розповідей батька тощо напевно знав і передчував, на які карколомні хитросплетіння здатні вороги українського православ\'я, щоб не дати зміцнитися на рідних землях. Для цього до кліру новопосталої в часи незалежності УАПЦ, як і колись у двадцяті, імплементувалися відповідними протиукраїнськими службами особи, перед якими ставилася мета руйнування Церкви зсередини і дискредитація ззовні. ОСВЯЧЕННЯ СВЯТО-ВОЗНЕСЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
На свято Петра і Павла 12 липня 2007 року, у 16-ту річницю своєї єпископської хіротонії, владика Ігор освятив збудований в стилі українського модерну Свято-Вознесенський храм. Його спорудження велося з 2001 року. Проект будівлі безплатно розробив Анатолій Дзівалтовський, архітектор Петро Фіцич. Тодішній директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий, який і в наш теперішній приїзд зустрівся із братчиками, закликаючи попри будь-які інсинуації, молитися в українських святинях Канева, передав тоді ще на закладання фундаменту каміння з дороги, яку на той час міняли поблизу Тарасової гори, мовивши: \"Від храму до храму…\".
СВІТЛОЇ ПАМ\'ЯТІ ОКСАНИ ВОРОНІНОЇ-ВАРАВВИ
Того 2001 року у вересні померла дружина Олександера Вороніна Оксана. І всю свою енергію, здібності, сили віддав пан Олександер, щоб якнайшвидше зібрати гроші на зведення у Костянці храму. Власну пенсію, гроші, які збиралися друзями родини Вороніних в Америці й Канаді, негайно відправлялися на будівництво храму. Виступаючи перед громадою 12 липня 2007 року, Олександер Воронін підкреслив, що цей храм є і світлою пам\'яттю про його кохану дружину Оксану, яка вірила, що вірність Українській Автокефальній Православній Церкві, затверджена постановою зборів Свято-Вознесенської парафії від 1 лютого 2001 року, ніколи не буде порушена.
\"Цей розділ, власне, повинен би був мати інший заголовок – \"предатель-
ство\". Але немає в українській мові такого соковитого слова, бо ні зрада,
ні запродання, ні провокація до нашої дальшої пригоди не підходять. А тільки – предательство.\" Олекса Кобець. \"Записки полоненого\"
Важко собі уявити, яким ударом для Олександера Вороніна була звістка, що
священик Свято-Вознесенської церкви Володимир Цянцьо через півроку після
освячення перейшов у підпорядкування УПЦ Київського Патріархату. А на підкріплення цієї \"події\", яка відбулася у січні 2008 року, 4 лютого єпископ Черкаський і Чигиринський УПЦ КП Іоанн надсилає сину Олекси Варавви \"найви-
щу Філаретову нагороду\". Але отримав на це гідну справжнього християнина відповідь: \"Відповідаю на Вашого листа з 4 лютого, якого мені переслав гостюючий в Америці канівчанин Віктор Федоренко, – пише єпископу Черкаському Олександер Воронін. \"Я міг би обмежитись кількома словами, як це зробив, повертаючи йому все те, що від нього одержав. Але на Ваше послання мушу зареагувати докладніше, щоб і Ви, і всі причетні до справи, про яку я буду писати, не мали найменшого сумніву щодо моєї позиції.А позиція моя така: я категорично відкидаю всі намагання вирвати парафію Вознесіння Господнього у Каневі-Костянці з-під юрисдикції Владики Ігоря, Архиєпископа Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви і включити її до Київського патріархату. Найм\'якше я можу окреслити ці заходи, як нечесні. Сильніше кажучи, вони підступні й підлі. Принаймні так я можу оцінити намагання переманити мене на їхній бік \"вищою церковною нагородою\" патріарха Філарета. Чи Ви думали, що мене це так захопить і розчулить, що я миттю зречуся своїх поглядів, своєї лояльности до Української Автокефальної Православної Церкви, якій я служив усе своє життя, забуду про свого достойного і високо мною шанованого Владику Ігоря, котрого я вважаю одним з найкращих українських православних ієрархів сьогодення і до приєднання до юрисдикції якого я закликав парафію Вознесіння Господнього ще на початках будівництва храму?\" На сьогоднішній день Володимир Цянцьо, який вже був священиком Російської Православної Церкви, Української Православної Церкви (МП), Української Автокефальної Православної
Церкви (Мефодія Кудрякова), Харківсько Полтавської єпархії Української
Автокефальної Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріархату, знов повернувся до УАПЦ (Мефодія Кудрякова) – проекту московських спецслужб, який здійснюється по смерті патріарха Димитрія
для спотворення, зганьблення в очах громадськості українського православ\'я.
\"І чим же утішу невтішну її,
Коли нерозумнії діти…\"
Ол. Кобець. У Тарасову ніч
Головний контингент, на який оперся Володимир Цянцьо, незаконно утримуючи храм, це старші жінки, які легко піддаються навіюванням і впливам, що, звісно, до Христової віри і Церкви як Дому молитви, не мають стосунку. З розмов із ними можна припустити, що їх чітко запрограмовано на те, що, по-перше, цей храм – їхня власність, бо це ж вони його любовно прикрасили приклеєними скотчем на білі церковні стіни картинками із біблійними зображеннями з рясним оздобленням штучними трояндами, устелили підлогу принесеними з дому килимами. По-друге, що \"їхній священик не який там місцевий, корінний, як от о.Червонників, якого вони з пелюшок, іще як він чоботарем робив, знають – а з самої Галичини! І по-третє, що \"він біднесенький, сирота бездомна, терпить від оцих місцевих і тих, що з \"Харківського патріархату\", які в нього останній шматок хочуть відібрати і тому груддю, до останнього мають його від \"напасників\" захищати. \"Він бо в нас добрий. І похрестить, як попросиш. І покійничків завжди відспіває\". У притворі, дійсно, як це заведено у російських церквах, висять розцінки на кожну требу. Але от місця для сповіді – клячника так у церкві і не знайшлося. Прикметно, що з парафії було витіс-
нено усю ту канівську \"незручну\" інтелігенцію, що співпрацювала із Олександером Вороніним під час будівництва, включно із проектантом собору Анатолієм Дзівалтовським та економістом-скарбником Лідією Фіцич, яка щомісячно звітувала за кожну копійку жертводавцю Парафіяльною управою та засновниками громади.
\"А я що робив? О, проклятий, проклятий!
Я Матір стеріг, помагав мордувати!\"
Ол.Кобець. В Тарасову ніч
Тому й ця недільна свята Літургія у Свято-Вознесенському храмі (її відправляв київський декан отець Димитрій Присяжний) була для нас, харківських і львівських прочан, дуже незвичною. З одного боку, було якесь особливо піднесене занурення в молитву, натхненне чудовим співом парафіяльного хору о. Володимира Червонникова (він же сам разом із конфліктною стороною, тобто о.Володимиром Цянцьо, були запрошені для розбирательства в міліцію), з іншого боку, знадвору доносився крик, вереск, грюкали двері, у церкву періодично закочувалася, як діжка, маленька червона жіночка, яка вигукувала: \"Злодії! Ви всі злодії. Знову хочете нас обікрасти? Минулого разу ви у нас тридцять тисяч вкрали. І Євангелію унесли, і кадило…\". З кожним разом, показуючи на \"головного злодія\", настоятеля парафії о.Червонникова, вона збільшувала і збільшувала суму нанесених в її уяві
збитків аж до \"ста тисяч рублів\"… На Вадима Приходченка, голову Крайового
Харківського Братства, який стримував перед вхідними до церкви дверима натиски розлючених жінок, забачивши міліціантів, одна з них заволала: \"Рятуйте! Він мене б\'є, подивіться – він мені руки викручує\". І тоді ж на о.Червонникова, який під\'їхав після з\'ясувань конфлікту до храму, накинулась з криком інша жінка, намагаючись зірвати з нього хрест.А отця Дмитра Присяжного, який спробував втихомирити жінок, закликаючи полюбити за євангельським законом і ворогів своїх, засипали прокльонами, аж до \"смертельних вироків\". Було враження, що перед очима розгортається оргія біснуватих.Та були моменти, коли стихія раптом аспокоювалась, і потім також несподівано знову вибухала. З деякими жінками під час стишення можна було миролюбно поговорити.
\"Коли світ розжене сон-кошмар віковий,
Коли встануть нащадки прозрілі?\"
Ол.Кобець. У Тарасову ніч
Після служби Божої я всілася, спостерігаючи за дійством, поблизу поминального столу. Біля мене було ще багато вільних місць. Спершу підійшла, сівши поруч, п.Ірина, потім познайомилась ще з її дочкою Оксаною. Розговорилися. Пані Ірина на початку шістдесятих закінчила харківський УЗПІ, Оксана – Одеський економічний. Спробувала відволікти їх від конфлікту, поговорити про творчість Олекси Кобця-Варавви, літературу двадцятих років. Дуже здивувало те, що жодне з прізвищ українських письменників їм незнайоме. Оксана якось зніяковіло промовила: \"Я художньою літературою голову не засмічую, читаю християнські книжки\". Питаю: \"І що ж ви читаєте?\" Чесно думала, що скажуть про Біблію, Псалтир… Але от на цьому місці раптом запалали очі п.Ірини. Вона у захваті почала розповідати мені про нову пророчицю чи то Глафіру, чи Гарафіну, яку \"Бог послав на землю, тільки от попи ні руські, ні українські її не визнають.А вона всю правду каже, і про те, що вода – це очі Бога, а ми в них плюємо, засмічуємо, і про те, що від того сміття у воді-очах Божих усі наші невиліковні хвороби\". Зазначила з
гордістю, що вони у парафії книжки із одкровеннями цієї Глафіри-Гарафіни, а
може Аграфени, – пророчиці множать і східнякам відсилають, бо вони, тобто ми,
страшенно непросвічені… Оксану ж ніби зацікавила новітня церковна історія. Розпитувала, хто такий патріарх Мстислав, звідки пішла УАПЦ… Але висновок з розмови був приголомшливий: \"Та хоч би хто був той Мефодій – кат чи син ката… Ну то і нехай буде московська церква. Головне, щоби вона наша була… Цю ж логіку розвинула старша, але дуже по-бойовому налаштована жіночка, яка усілася праворуч мене. Каже: \"Від мене Успенська церква, де помосковському правлять, у семи хвилинах ходу, та я туди ані ногою. А от щоб до костянецької доїхати, кожної неділі дві гривні трачу. Як іншого священика пришлють нам замість отця Володимира, – і кущ із трояндами викопаю, що на дворі перед церквою посадила. Краще піду перед шинком його висаджу. Нехай алкаші милуються\". На моє обережне: \"Але ж о.Цянцьо не має повноважень правити у цій церкві, він вийшов за штат (звільнився) за власним бажанням ще 28 січня 2008
року, бо пішов служити в УПЦ КП, та згодом звільнився і звідти. За усіма документами храм належить громаді УАПЦ, що його збудувала, а настоятель – отець Володимир Червонників\", пані Передерій, як вона представилась, вибухає
гнівною тирадою:: \"Та де це ти бачила сьогодні закони? Усе твій Червонників купив і все підробив! Ти на мене подивись – я сама собі закон. Одні злодії кругом, усі
на нас, бідних, руки гріють! Я тобі так скажу. Один був такий зам. виконкому.На
померлого мого чоловіка соцдопомогу не дав, а прозвітував, що дав. Так я, коли
дізналась про це, приходжу до нього на прийом і кажу: \" Оце я прийшла, щоб тобі
в морду плюнуть, але ти й цього не достойний! А які оце у нас тут в церкві розцінки – хоч московські, хоч китайські, це не ваше діло. Думаєте, як у вас столиця колись була, то Воронін захотів, щоб ми у Харківський Патріархат вступили? Та що він нам, Воронін?! Ми вже в цю церкву більше, ніж він, грошей вклали! Бачиш, і килимами застелили, і лінолеум наш, і квіти! Все із собою позабираємо…\" В цей момент підійшла іще одна жіночка, охайно одягнена, у сірій спідниці і в такій же хусточці. Дивлячись на мене переможно, вона урочисто, ніби на піонерських зборах, заявила: \"А нам отець наш Володимир Цянцьо усе про вас розказав: що ніякі ви не УАПЦ, це ми – УАПЦ, а ви тільки оновлені… Так що вимітайтеся\". І тут перед ясні жіночі очі з великим портфелем і, як подобає батюшці, із не менш солідним черевом, появився о. Ценцьо. Жінки, як пташки, стрепенулися і до нього, голосячи: \" Ой, батюшка ти наш, та що ж тепер із нами буде?\" І у відповідь, можливо, розраховуючи на представницю \"ворожого табору\", смиренно, але з пафосом отримали: \"Мир буде і спокій. Правлячий благословив звільнити це приміщення\". На цьому місці градус емоцій знову поповз вгору. І вже під обстріл потрапив сам їхній улюбленець. \"Який це він нам правлячий? Ми самі собі правлячі. Ніхто нам не указ. От сядемо тут і хоч місяць будемо тут сидіти,
поки не помремо\". І знову пішли на нашу адресу прокльони, образи, звинувачення.
І сльози, сльози, сльози. Я теж не витримала – розридалась. Та що ж це таке, думаю, якби ми хоч чужі якісь були – українці ж усі – і вони, і ми…
\"Коли б уміли ми молитись так, як Він\"
Потім уже, розмірковуючи над причиною церковних конфліктів, дійшла висновку, що немає різниці у природі нетерпимості. Вона існує понад національними
ознаками: хоч під портретами царя-батюшки Ніколая, які носять фанатичні проімперські бабушки, хоч під зіткненнями православних і католиків, хоч під рейдерством по відношенню один до одного вірян православних юрисдикцій. І виною тому наша загальна дрімучість, небажання працювати над собою, розвивати в собі духовну християнську культуру, невміння того, про що писав у вірші \"Хвала Шевченкові\" батько фундатора Свято-Вознесенського храму УАПЦ
Олекса Кобець:
Коли б уміли ми молитись так, як Він
Молився, непорочними устами,
Сам Утішитель найскорботніших хвилин
Ісус, Син Божий, був би всюди з нами!
- Перегляди
- 15285
- Подобається
- 9
- Не подобається
- 9
Розмова громади
КОМЕНТАРІ 169
Історичні коментарі доступні лише для читання.
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб залишити коментар.
Я говорю це не голословно. У мене є повний запис подій того дня.
А Вам, пане Скорина, порада - перед тим, як вкинути тему з "душком", переконайтеся, що все написане є правдою.
Але правда в цій статті в першу чергу в історії храму, в ролі в цій історії родини Вараввів-Вороніних та отця Володимира Ценцьо.
Куди діватися мені від тої правди, в якій я особисто брав участь в пленарному засіданні міської ради, яка передавала з подачі заступника міського голови Тамари Олексіївни Стрибко приміщення Костянецького клубу у власність громаді УАПЦ, яка на той час була єдина в Каневі і настоятелем мала о.Володимира Червоннікова? Я був ображений тоді на громаду, яка відмовилася в обмін на отриману власність від задекларованих до того Червонніковим вимог почергових відправ з отцем Георгієм в Канівському Успенському Соборі. Цей Унікальний собор має належати Українській, а не Московській церкві. Та що поробиш, тоді громада святкувала своє "досягнення" разом з тодішніми депутатами В.Семиволосом та Ю.Тимошенком. Я не був тоді депутатом. А Ценцьо приїхав вже після тих подій отримання релігійною громадою власності. Починав свою біографію в Каневі в тій конфесії, в якій був і залишається перебувати священником В.Червонніков.
Був я присутній і на урочистостях описаного в статті освячення храму Ігорем Ісіченком, на яке приїздив з Америки вже кволий, хворий, але щасливий Воронін. Це теж правда, Калина.
Куди, Калина, дітися мені від особисто пережитої правди? Сховатися за істерики "заведених" людей, яких підтримуєте Ви? То вже ви міряйтеся у тому другорядному: хто кому більше наговорив прокльонів, наніс моральних і фізичних образ. Моя увага в наведеній статті зосереджується не на цьому.
Переглянувши статтю зрозумів, що почуте мною від очевидців, має суттеві відмінності від написаного.
Калино, відео в студію!
1. Стаття надрукована 6 червня а єпископ з Цянцьо був 13 червня, не співпадає.
2. Коли йде Служба Божа, під час євхаристичного канону ніхто не говорить, тем паче не вигукує, що я прийшов розійдіться навіть патріарх, бо на престолі знаходиться сам Христос в Євхаристійних дарах.
Мабуть Ваша пророчиця Гарафіна Маковій вас цьому не вчить?
1 грудня 2008 року Черкаський окружний адміністративний суд встановив а 6 квітня 2010 Київський апеляційний підтвердив, що зміни до статуту внесені незаконно, керівником являється Червонніков і хто є членами громади.
Комісія міськради Канева вивчає майновий конфлікт між УПЦ КП і УАПЦ
Історія православного храму Вознесіння Господнього, що у мікрорайоні Костянець у Каневі, досить драматична з початку його створення, пише черкаський Прес-центр.
Цю козацьку церкву тричі зводили, розбирали і переносили в часи панування Речі Посполитої, Російської імперії і за радянських часів (остаточно розібрали приміщення, згідно з рішенням міськвиконкому, у 1981 році). Але наразі відроджене на початку третього тисячоліття приміщення храму закрите, опечатане, а територія обтягнута біло-червоною стрічкою.
У 1920-х роках парафія в Костянці приєдналася до Української автокефальної православної церкви, очоленої митрополитом Василем Липківським. Костянецька церква була першою парафією о. Антонія Кошиця, батька славетного диригента, композитора, знавця української пісні і старовини Олександра Кошиця. Тісно пов\'язана із цією церквою і доля канівської родини Варавв. Власне, завдячуючи представнику цієї родини Олександеру Воронину (Варавві), у 2001 році розпочалося відродження церкви Вознесіння Господнього.
Доля Костянецької церкви зацікавила Олександера Воронина насамперед тому, що він вважає Канів своєю батьківщиною. Тут народилися його батьки. Тут вони вінчалися у церкві Вознесіння Господнього у 1917 році, незадовго після повернення Олекси Варавви з війни та австрійського полону. Згодом Олекса Варавва став відомим українським письменником (друкувався під псевдонімом Олекса Кобець). Сам Олександер народився у Харкові, тодішній столиці Радянської України, де працював його батько. Під час війни ще школярем опинився в еміграції, вступив до Богословської академії УАПЦ в Мюнхені. У 1950 році переїхав до США, де й досі проживає. Брав активну участь у діяльності УАПЦ, зокрема у видавничій та релігійно-освітній галузі.
Нове приміщення Свято-Вознесенської церкви почали зводити у 2001 році на місці колишнього костянецького клубу. Грошей не було, але православні вірили, що з Божою допомогою храм у них буде. Проект будівлі безкоштовно зробив Анатолій Дзівалтовський. Тодішній директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий передав на закладання фундаменту каміння з дороги, яку на той час міняли поблизу Тарасової гори, мовивши: "Від храму до храму…"
Дізнавшись від тодішнього заступника міського голови Тамари Стрипко про те, що у Костянці православні почали будувати церкву Вознесіння Господнього, Олександер Воронин з дружиною Оксаною, які мешкали у США, зробили першу пожертву – 2 тисячі доларів. Для громади цей дарунок був великою радістю. Поволі на місці, де раніше був клуб, народжувався чудовий храм.
Коли 21 вересня 2001 року дружина Олександера Варавви-Воронина померла, у пам\'ять про кохану жінку він вирішив продовжити фінансово підтримувати будівництво костянецького храму. Понад 3 тисячі доларів, зібраних добродійниками прямо на похороні Оксани, негайно були відправлені до Канева на будівництво храму. У наступні роки Олександер Воронин також передавав на спорудження храму пожертви, які робив із власної пенсії і добродійних внесків своїх друзів та знайомих. Усього було зібрано і передано до Канева більше 40 тисяч доларів. Відчутний внесок зробила також фірма "Наша Ряба", пожертви давали і жителі Канева.
Урочисте відкриття Свято-Вознесенської церкви відбулося 12 липня 2007 року. На цю урочисту подію прибув і Олександер Воронин. Чоловік дуже радів з того приводу. Виступаючи перед громадою, він сказав, що цей храм – як світла пам\'ять про його кохану дружину.
На жаль, на початку наступного, 2008 року у церковній громаді і у душах людей поселився неспокій. Річ у тім, що у січні священик УАПЦ Володимир Цянцьо вирішив перейти у підпорядкування УПЦ Київського патріархату. Але служити літургії продовжували у храмі, який будувався як храм УАПЦ. Почалися судові перипетії. За два останні роки справи щодо приналежності споруди церковній громаді УАПЦ чи УПЦ КП розглядали суди різних інстанцій, хоча й досі споруда офіційно не здана в експлуатацію. Нині документи на право реконструкції приміщення та інші документи, що посвідчують право власності, перебувають у священика УАПЦ Володимира Червоннікова.
Останнє рішення суду було прийняте 6 квітня 2010 року. Київський апеляційний адміністративний суд визнав незаконними рішення Черкаської облдержадміністрації про скасування реєстрації громади Вознесіння Господнього та передачу збудованого громадою УАПЦ храму новоствореній парафії УПЦ КП. Згідно з цим рішенням, церковну споруду, зведену в основному коштом Олександера Воронина й освячену архієпископом Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ(о) Ігорем (Ісіченком) у 2007 році, має бути повернено костянецькій парафії УАПЦ.
Непорозуміння між парафіями довелося вивчати і комісії, створеній міською владою у січні цього року. Як зауважив міський голова Віктор Ніколенко, він за те, аби у цьому храмі мирно співіснували і представники Автокефальної церкви, і Київського патріархату.
сайт Релігія в Україні
По-друге: єпископ зайшовши до храму та привітався словами " Слава Ісусу!" і це було все. А далі Ви шановний підскочили до нього та почали штовхати, випихаючи з храму.
Відео з тим, як себе поводили Ви в храмі викладу на сайті ввечері, бо зараз не маю часу.
Я розумію, що дискутувати з Вами марна справа, бо це Ваш хліб вішати лапшу на вуха і рівних Вам тут немає.
-=А далі Ви шановний підскочили до нього та почали штовхати, випихаючи з храму.=-
Фу как некрасиво. Угадываются "Свободовские" методы.:-(
В.Червонніков цивілізованіший.
Владика Іларіон одягнений у темний одяг, поруч з ним отець Володимир (Ценцьо), худий чоловік у чорному одязі отець Володимир (Червонніков), в жовто-білому одязі помічник Червоннікова - це я розповідаю, щоб ви змогли зрозуміти де і хто на цьому відрізку відео і як хто себе поводив.
Кому чого бракує, той за те і воює)
А тепер розповім про події сьогоднішнього дня, хоч і не мала наміру це робити поки не з\'явився Ваш коментар. Для тих, хто не знає, скажу: сьогодні поминальна субота. Біля костянецького храму встановлено дерев\'яного хреста. О дев\'ятій годині біля нього зібралося десь зо п\'ятдесят чоловік. Почалася панахида за померлими. "Кляті бабці" спокійно молилися і навіть не робили спроби наблизитися до дверей храму. Декілька жінок, які ходять до церкви зрідка і не знали про конфлікт, хотіли зайти до приміщення. Але тут їх зустрічав Федір і не впускав, мабуть тому, що вони для нього та Червоннікова чужі. А може ці служителі церкви не хотіли, щоб люди побачили пустий храм?
Калина, якщо я заберу у Вас фундамент хати, документи на яку належать Вам, добудую хату за Ваші гроші, ви віддасте її по справедливості мені??? Чия ж буде хата, моя, чи може таки Ваша??
Калина, храм має належати всім прихожанам, але священника туди має ставити Ігор Ісіченко, бо храм належить його релігійній конфесії. Діяти по іншому - діяти несправедливо. Ценцьо свого часу служити в цій конфесії відмовився і добровільно звільнився. Якщо я звільняюся з одного підприємства і влаштовуюся на інше, то я за собою не перетягую виробничі корпуси. Чому Ценцьо змінюючи підпорядкування (релігійні конфесії) має тягати за собою цей Костянецький храм?
Коли йшли вони до храму знімати своє відео, то добре розуміли: поліземо в чужий храм - господарі захищатимуть його. В такій ситуації вже не до толерантності. ОТОЖ НАЗНІМАЄМО І ВСИХ РОЗЖАЛОБИМО!
Калино, ідіть до храму, ніхто не зашкодить Вам. Не ведіть туди Ценцьо з вищими ієрархами, яких він змінює чи не щороку. Їх не запрошували господарі. Від них захищаються, а Ви ведете їх і првокуєте людей, щоб зняти "гаряче" відео.
Я вже говорив, потрібна Україні помісна православна церква, яка об\'днала б всі православні конфесії під єдине управління. Але події створюють враження, що для українського народу це неможливо.
Було б по християнськи, якби ця "заведена" громада визнала: так, ми не праві. Церква належить конфесії, яку очолює о.Ігор Ісіченко. (Називайте її хоч 7 раз оновленою, але коли УАПЦ розколювалася на оновлену і стару Ценцьо в ній не було й близько, він вже з неї звільнився, а Канівський приход УАПЦ, з храмами та отцем Червонніковим відійшов до єпархії, яку очолював Ісіченко). Та ми (тобто, Ви) просимо права у Ісіченка на почергову відправу в соборі з священниками УАПЦ від Ісіченка й нашому (Вашому) "блудному" по конфесіям священнику Ценцьо.
Коли б Вам відмовили "оновлені", як Ви їх називаєте, я сказав би їм: Ееее, хлопці, так робити не добре. Треба прощати і миритися.
Сьогодні ж, Калина, мені бачиться, що силоміць, підступно і лукаво Ви робите спроби вселитися в чужу хату.