До подій навколо Костянецької церкви
Прочитав в газеті «Нація і держава» від 6 червня 2013 року № 23 (498) на сторінці 6 цікаву і, на мій погляд, об’єктивну статтю про наш Свято-Вознесенський храм, збудований у мікрорайоні Костянець і освячений 12 липня 2007 року архієпископом Ігорем Ісіченком (УАПЦ.). Так як доля цього храму є болючою для багатьох канівців, пропоную цю статтю до уваги відвідувачів нашого сайту. Розміщену мною інформацію Ви можете ві…
\"Я ДОШУКУЮСЯ ПРИЧИНИ.
І... ЯКИЙ ТО ЖАХ!\"
Ольга РІЗНИЧЕНКО
\"Вони, ці симпатичні старенькі, і ця розквітла квітка – голодують...
Віддаю їм усе, що я маю, прощаюся з тяжким серцем – додому, додому, до
любого Канева мого рідного. Який там він тепер?\"
Я наводжу цей уривок із \"Записок полоненого\" Олекси Варавви невипадково. Його роман про поневіряння і таборове життя в Австрії часів Першої Світової війни, про те, з яким великим піднесенням він разом з іншими полоненими наддніпрянцями фрайштадтського табору поспішали повернутися в Україну, має безпосереднє відношення до переживань, які відчули ми під час цьогорічної прощі нашого Крайового Харківського братства до Канева, де щорічно в ці Шевченківські дні проходить конференція Всеукраїнського братства ап. Андрія Первозданного УАПЦ. Останній розділ роману називається \"У Тарасову ніч\". Це драматична картинка, яка була поставлена у фрайштадтському таборовому театрі за сценарієм Олекси Кобця. Її символічний сенс полягав у тому, що ми, українці, протягом століть тримаємо власну християнську душу у в\'язниці, в темряві своїх власних дрімучих інстинктів і забобонів. Коли ж, буває, пробуємо себе звільнити, – часто сприймаємо це як самоутиски.
І я іду – не мордувати,
Іду кайдани розкувати!,
– говорить про себе автор, який пройшов справжні \"таборові університети\". За згодою австрійського уряду їм, наддніпрянцям і східнякам, читали лекції поважні професори філології, юриспруденції, економіки з Галичини, такі, як Смаль-Стоцький, Охримович, Сімович. Їм прищеплювали толерантне ставлення до братів-галичан і поважне ставлення до Європи, щоб вони поширювали ці ідеї, повернувшись на Батьківщину. І от читаю далі, як листівочка із закликом \"Революції потрібні культурні сили. Шліть людей, людей і людей...\" спонукала наддніпрянців і східняків попри ризик, арешти урядом Керенського в Петрограді, небезпеку страти… долати всі перешкоди, лише б скоріше добратися до
Києва, де в них, журналістах, правниках, економістах, в чому вони були щиро переконані, була нагальна потреба. І що?
\"Міністер народньої освіти Стешенко, на прохання:
– Дайте якоїсь роботи... Революції потрібні культурні сили...
...витріщує очі:
– А чого ви сюди приїхали?!\"
САМЕ ТАК: \"А чого ви сюди приїхали?!\"
Неділя. 2 червня. 8 ранку. Із хоругвами Харківського Крайового і Львівського ставропігійного православного братства заходимо на св.Літургію до Свято-Вознесенської костянецької церкви у Каневі. Для нас це було входження до
церкви, яка за всіма документами належить Харківсько– Полтавській єпархії.
Для тих же парафіян храму, які пішли всупереч церковним правилам і указу
правлячого архієрея за священиком, який проявив непослух, переходячи з одної церковної юрисдикції до іншої, наша присутність у храмі сприймалась як вторгнення.
І хто ж допіру з нас правий? Мордувати прийшли ми своїх братів православних чи все ж звільнитись разом з кайданів? От питання…
Та для початку трохи історії.
Канівська родина Варавв. Народження в них первістка Олександра
Тут, у 1917 році, незадовго після повернення Олекси Варавви з австрійського полону до Канева у першій парафії о.Антонія Кошиця, батька славетного
диригента, композитора, знавця української пісні і старовини Олександра Ко-
шиця, відбулося його вінчання із своєю дружиною, теж корінною канівчанкою,
Марією. Згодом подружжя перебралося до радянської столиці Харкова, і тут у
них народився син Олександер. Тим часом старовинну козацьку церкву біль-
шовики знищили, спочатку переробивши її на клуб, а у 1981 році й зовсім розібравши церковну споруду. 1991 року, коли Україна здобула державну незалежність, уперше до міста свого народження – Харкова приїхав син Олекси Варавви. І у своєму першому інтерв\'ю біля будинку \"Слово\", де пройшло його дитинство, говорив зокрема і про свою заповітну мрію: відбудувати церкву в Каневі, де вінчалися батьки. Ще школярем під час Другої Світової війни Олександер Воронін-Варавва опинився на еміграції, закінчив Богословську академію в Мюнхені й став одним з чільних діячів відродженої на еміграції Української Автокефальної Православної Церкви, писав і видавав багато популярних книжок з історії УАПЦ, працював у релігійно-освітній галузі.
Будучи одним із сподвижників і однодумців патріарха Мстислава, довіряючи
його проникливим і точним оцінкам людей, особливо тих, що виринали на хвилі
відродження УАПЦ в Україні в ролі реальних і потенційних церковних ієрархів, Олександер Воронін звернувся до архієпископа Ігоря Ісіченка з наполегливим проханням, щоб костянецька церква, про відновлення якої почав дбати, була під його церковним началом. Із власного життєвого досвіду, розповідей батька тощо напевно знав і передчував, на які карколомні хитросплетіння здатні вороги українського православ\'я, щоб не дати зміцнитися на рідних землях. Для цього до кліру новопосталої в часи незалежності УАПЦ, як і колись у двадцяті, імплементувалися відповідними протиукраїнськими службами особи, перед якими ставилася мета руйнування Церкви зсередини і дискредитація ззовні. ОСВЯЧЕННЯ СВЯТО-ВОЗНЕСЕНСЬКОЇ ЦЕРКВИ
На свято Петра і Павла 12 липня 2007 року, у 16-ту річницю своєї єпископської хіротонії, владика Ігор освятив збудований в стилі українського модерну Свято-Вознесенський храм. Його спорудження велося з 2001 року. Проект будівлі безплатно розробив Анатолій Дзівалтовський, архітектор Петро Фіцич. Тодішній директор Шевченківського національного заповідника Ігор Ліховий, який і в наш теперішній приїзд зустрівся із братчиками, закликаючи попри будь-які інсинуації, молитися в українських святинях Канева, передав тоді ще на закладання фундаменту каміння з дороги, яку на той час міняли поблизу Тарасової гори, мовивши: \"Від храму до храму…\".
СВІТЛОЇ ПАМ\'ЯТІ ОКСАНИ ВОРОНІНОЇ-ВАРАВВИ
Того 2001 року у вересні померла дружина Олександера Вороніна Оксана. І всю свою енергію, здібності, сили віддав пан Олександер, щоб якнайшвидше зібрати гроші на зведення у Костянці храму. Власну пенсію, гроші, які збиралися друзями родини Вороніних в Америці й Канаді, негайно відправлялися на будівництво храму. Виступаючи перед громадою 12 липня 2007 року, Олександер Воронін підкреслив, що цей храм є і світлою пам\'яттю про його кохану дружину Оксану, яка вірила, що вірність Українській Автокефальній Православній Церкві, затверджена постановою зборів Свято-Вознесенської парафії від 1 лютого 2001 року, ніколи не буде порушена.
\"Цей розділ, власне, повинен би був мати інший заголовок – \"предатель-
ство\". Але немає в українській мові такого соковитого слова, бо ні зрада,
ні запродання, ні провокація до нашої дальшої пригоди не підходять. А тільки – предательство.\" Олекса Кобець. \"Записки полоненого\"
Важко собі уявити, яким ударом для Олександера Вороніна була звістка, що
священик Свято-Вознесенської церкви Володимир Цянцьо через півроку після
освячення перейшов у підпорядкування УПЦ Київського Патріархату. А на підкріплення цієї \"події\", яка відбулася у січні 2008 року, 4 лютого єпископ Черкаський і Чигиринський УПЦ КП Іоанн надсилає сину Олекси Варавви \"найви-
щу Філаретову нагороду\". Але отримав на це гідну справжнього християнина відповідь: \"Відповідаю на Вашого листа з 4 лютого, якого мені переслав гостюючий в Америці канівчанин Віктор Федоренко, – пише єпископу Черкаському Олександер Воронін. \"Я міг би обмежитись кількома словами, як це зробив, повертаючи йому все те, що від нього одержав. Але на Ваше послання мушу зареагувати докладніше, щоб і Ви, і всі причетні до справи, про яку я буду писати, не мали найменшого сумніву щодо моєї позиції.А позиція моя така: я категорично відкидаю всі намагання вирвати парафію Вознесіння Господнього у Каневі-Костянці з-під юрисдикції Владики Ігоря, Архиєпископа Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви і включити її до Київського патріархату. Найм\'якше я можу окреслити ці заходи, як нечесні. Сильніше кажучи, вони підступні й підлі. Принаймні так я можу оцінити намагання переманити мене на їхній бік \"вищою церковною нагородою\" патріарха Філарета. Чи Ви думали, що мене це так захопить і розчулить, що я миттю зречуся своїх поглядів, своєї лояльности до Української Автокефальної Православної Церкви, якій я служив усе своє життя, забуду про свого достойного і високо мною шанованого Владику Ігоря, котрого я вважаю одним з найкращих українських православних ієрархів сьогодення і до приєднання до юрисдикції якого я закликав парафію Вознесіння Господнього ще на початках будівництва храму?\" На сьогоднішній день Володимир Цянцьо, який вже був священиком Російської Православної Церкви, Української Православної Церкви (МП), Української Автокефальної Православної
Церкви (Мефодія Кудрякова), Харківсько Полтавської єпархії Української
Автокефальної Православної Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріархату, знов повернувся до УАПЦ (Мефодія Кудрякова) – проекту московських спецслужб, який здійснюється по смерті патріарха Димитрія
для спотворення, зганьблення в очах громадськості українського православ\'я.
\"І чим же утішу невтішну її,
Коли нерозумнії діти…\"
Ол. Кобець. У Тарасову ніч
Головний контингент, на який оперся Володимир Цянцьо, незаконно утримуючи храм, це старші жінки, які легко піддаються навіюванням і впливам, що, звісно, до Христової віри і Церкви як Дому молитви, не мають стосунку. З розмов із ними можна припустити, що їх чітко запрограмовано на те, що, по-перше, цей храм – їхня власність, бо це ж вони його любовно прикрасили приклеєними скотчем на білі церковні стіни картинками із біблійними зображеннями з рясним оздобленням штучними трояндами, устелили підлогу принесеними з дому килимами. По-друге, що \"їхній священик не який там місцевий, корінний, як от о.Червонників, якого вони з пелюшок, іще як він чоботарем робив, знають – а з самої Галичини! І по-третє, що \"він біднесенький, сирота бездомна, терпить від оцих місцевих і тих, що з \"Харківського патріархату\", які в нього останній шматок хочуть відібрати і тому груддю, до останнього мають його від \"напасників\" захищати. \"Він бо в нас добрий. І похрестить, як попросиш. І покійничків завжди відспіває\". У притворі, дійсно, як це заведено у російських церквах, висять розцінки на кожну требу. Але от місця для сповіді – клячника так у церкві і не знайшлося. Прикметно, що з парафії було витіс-
нено усю ту канівську \"незручну\" інтелігенцію, що співпрацювала із Олександером Вороніним під час будівництва, включно із проектантом собору Анатолієм Дзівалтовським та економістом-скарбником Лідією Фіцич, яка щомісячно звітувала за кожну копійку жертводавцю Парафіяльною управою та засновниками громади.
\"А я що робив? О, проклятий, проклятий!
Я Матір стеріг, помагав мордувати!\"
Ол.Кобець. В Тарасову ніч
Тому й ця недільна свята Літургія у Свято-Вознесенському храмі (її відправляв київський декан отець Димитрій Присяжний) була для нас, харківських і львівських прочан, дуже незвичною. З одного боку, було якесь особливо піднесене занурення в молитву, натхненне чудовим співом парафіяльного хору о. Володимира Червонникова (він же сам разом із конфліктною стороною, тобто о.Володимиром Цянцьо, були запрошені для розбирательства в міліцію), з іншого боку, знадвору доносився крик, вереск, грюкали двері, у церкву періодично закочувалася, як діжка, маленька червона жіночка, яка вигукувала: \"Злодії! Ви всі злодії. Знову хочете нас обікрасти? Минулого разу ви у нас тридцять тисяч вкрали. І Євангелію унесли, і кадило…\". З кожним разом, показуючи на \"головного злодія\", настоятеля парафії о.Червонникова, вона збільшувала і збільшувала суму нанесених в її уяві
збитків аж до \"ста тисяч рублів\"… На Вадима Приходченка, голову Крайового
Харківського Братства, який стримував перед вхідними до церкви дверима натиски розлючених жінок, забачивши міліціантів, одна з них заволала: \"Рятуйте! Він мене б\'є, подивіться – він мені руки викручує\". І тоді ж на о.Червонникова, який під\'їхав після з\'ясувань конфлікту до храму, накинулась з криком інша жінка, намагаючись зірвати з нього хрест.А отця Дмитра Присяжного, який спробував втихомирити жінок, закликаючи полюбити за євангельським законом і ворогів своїх, засипали прокльонами, аж до \"смертельних вироків\". Було враження, що перед очима розгортається оргія біснуватих.Та були моменти, коли стихія раптом аспокоювалась, і потім також несподівано знову вибухала. З деякими жінками під час стишення можна було миролюбно поговорити.
\"Коли світ розжене сон-кошмар віковий,
Коли встануть нащадки прозрілі?\"
Ол.Кобець. У Тарасову ніч
Після служби Божої я всілася, спостерігаючи за дійством, поблизу поминального столу. Біля мене було ще багато вільних місць. Спершу підійшла, сівши поруч, п.Ірина, потім познайомилась ще з її дочкою Оксаною. Розговорилися. Пані Ірина на початку шістдесятих закінчила харківський УЗПІ, Оксана – Одеський економічний. Спробувала відволікти їх від конфлікту, поговорити про творчість Олекси Кобця-Варавви, літературу двадцятих років. Дуже здивувало те, що жодне з прізвищ українських письменників їм незнайоме. Оксана якось зніяковіло промовила: \"Я художньою літературою голову не засмічую, читаю християнські книжки\". Питаю: \"І що ж ви читаєте?\" Чесно думала, що скажуть про Біблію, Псалтир… Але от на цьому місці раптом запалали очі п.Ірини. Вона у захваті почала розповідати мені про нову пророчицю чи то Глафіру, чи Гарафіну, яку \"Бог послав на землю, тільки от попи ні руські, ні українські її не визнають.А вона всю правду каже, і про те, що вода – це очі Бога, а ми в них плюємо, засмічуємо, і про те, що від того сміття у воді-очах Божих усі наші невиліковні хвороби\". Зазначила з
гордістю, що вони у парафії книжки із одкровеннями цієї Глафіри-Гарафіни, а
може Аграфени, – пророчиці множать і східнякам відсилають, бо вони, тобто ми,
страшенно непросвічені… Оксану ж ніби зацікавила новітня церковна історія. Розпитувала, хто такий патріарх Мстислав, звідки пішла УАПЦ… Але висновок з розмови був приголомшливий: \"Та хоч би хто був той Мефодій – кат чи син ката… Ну то і нехай буде московська церква. Головне, щоби вона наша була… Цю ж логіку розвинула старша, але дуже по-бойовому налаштована жіночка, яка усілася праворуч мене. Каже: \"Від мене Успенська церква, де помосковському правлять, у семи хвилинах ходу, та я туди ані ногою. А от щоб до костянецької доїхати, кожної неділі дві гривні трачу. Як іншого священика пришлють нам замість отця Володимира, – і кущ із трояндами викопаю, що на дворі перед церквою посадила. Краще піду перед шинком його висаджу. Нехай алкаші милуються\". На моє обережне: \"Але ж о.Цянцьо не має повноважень правити у цій церкві, він вийшов за штат (звільнився) за власним бажанням ще 28 січня 2008
року, бо пішов служити в УПЦ КП, та згодом звільнився і звідти. За усіма документами храм належить громаді УАПЦ, що його збудувала, а настоятель – отець Володимир Червонників\", пані Передерій, як вона представилась, вибухає
гнівною тирадою:: \"Та де це ти бачила сьогодні закони? Усе твій Червонників купив і все підробив! Ти на мене подивись – я сама собі закон. Одні злодії кругом, усі
на нас, бідних, руки гріють! Я тобі так скажу. Один був такий зам. виконкому.На
померлого мого чоловіка соцдопомогу не дав, а прозвітував, що дав. Так я, коли
дізналась про це, приходжу до нього на прийом і кажу: \" Оце я прийшла, щоб тобі
в морду плюнуть, але ти й цього не достойний! А які оце у нас тут в церкві розцінки – хоч московські, хоч китайські, це не ваше діло. Думаєте, як у вас столиця колись була, то Воронін захотів, щоб ми у Харківський Патріархат вступили? Та що він нам, Воронін?! Ми вже в цю церкву більше, ніж він, грошей вклали! Бачиш, і килимами застелили, і лінолеум наш, і квіти! Все із собою позабираємо…\" В цей момент підійшла іще одна жіночка, охайно одягнена, у сірій спідниці і в такій же хусточці. Дивлячись на мене переможно, вона урочисто, ніби на піонерських зборах, заявила: \"А нам отець наш Володимир Цянцьо усе про вас розказав: що ніякі ви не УАПЦ, це ми – УАПЦ, а ви тільки оновлені… Так що вимітайтеся\". І тут перед ясні жіночі очі з великим портфелем і, як подобає батюшці, із не менш солідним черевом, появився о. Ценцьо. Жінки, як пташки, стрепенулися і до нього, голосячи: \" Ой, батюшка ти наш, та що ж тепер із нами буде?\" І у відповідь, можливо, розраховуючи на представницю \"ворожого табору\", смиренно, але з пафосом отримали: \"Мир буде і спокій. Правлячий благословив звільнити це приміщення\". На цьому місці градус емоцій знову поповз вгору. І вже під обстріл потрапив сам їхній улюбленець. \"Який це він нам правлячий? Ми самі собі правлячі. Ніхто нам не указ. От сядемо тут і хоч місяць будемо тут сидіти,
поки не помремо\". І знову пішли на нашу адресу прокльони, образи, звинувачення.
І сльози, сльози, сльози. Я теж не витримала – розридалась. Та що ж це таке, думаю, якби ми хоч чужі якісь були – українці ж усі – і вони, і ми…
\"Коли б уміли ми молитись так, як Він\"
Потім уже, розмірковуючи над причиною церковних конфліктів, дійшла висновку, що немає різниці у природі нетерпимості. Вона існує понад національними
ознаками: хоч під портретами царя-батюшки Ніколая, які носять фанатичні проімперські бабушки, хоч під зіткненнями православних і католиків, хоч під рейдерством по відношенню один до одного вірян православних юрисдикцій. І виною тому наша загальна дрімучість, небажання працювати над собою, розвивати в собі духовну християнську культуру, невміння того, про що писав у вірші \"Хвала Шевченкові\" батько фундатора Свято-Вознесенського храму УАПЦ
Олекса Кобець:
Коли б уміли ми молитись так, як Він
Молився, непорочними устами,
Сам Утішитель найскорботніших хвилин
Ісус, Син Божий, був би всюди з нами!
- Перегляди
- 15276
- Подобається
- 9
- Не подобається
- 9
Розмова громади
КОМЕНТАРІ 169
Історичні коментарі доступні лише для читання.
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб залишити коментар.
То назвіть же ворогів. Може вони серед нас?
І, головне, ці вороги, вони вороги чого? України? Істинної віри? Або гірше - нації?
Калино, вітаю, здається і ви вже з ворогами заодно).
Досить розповідати, про праведника, якого люди добре знають. Не тягли б Ви сміття на сайт, то не було б і відео. А тепер стосовно того, що хтось ходить не молитися, бо має при собі камеру. З вами тільки так і треба, бо інакше будете говорити на чорне - біле, а на біле - чорне. Якщо ми так потішаємо розбратом ворогів, то що витворяєте ви зі своєю Свободою?
АГОВ
ТИ ЧИТАТИ ВМІЄШ????????
яку партію із нонішньї політеліти підтримуєш???
Але мені боляче дивитись на те, як українці, зрадивши колись свого Бога, чубляться за підкинутого нам греками божого сина юдейського Єгови (Саваота, Ягве) християнського Христа.
Втім, правда одна для всіх. Це я до Калини. Не лізьте зі своїм статутом до чужої хати (храму), яка належить автокефальному о. Ісіченкові. Ценьцьо, проти якого я нічого не маю, свого часу зрікся його, тож вимагати тепер приходу (нехай він і допомагав будувати його) нічого. А Червонніков, хоче цього хто, чи не хоче, законний володар костянецького храму. Крапка.
А ось при чім тут Свобода? Пам"ятаєте відповідь Тягнибока у Каневі?
Свободі що, не вистачає ще церковного питання?
Краще б Калину підтримав, коли її звинувачували підступності й лукавстві, ставили на один щабель з ворогами (правда ворогами невідомо чого) або називали прихожанок, до яких выдноситься й вона скаженими бабками. Чи забув, як вона тебе, дурня захищала, коли ти всфм вже в печінки вліз?
Язика в дупу затягло? Не спішиш у скрутну годину підставити Калині плече. Бо лицар з тебе такий, як з гімна куля!
для того щоб захищати
мені треба знати від кого...
ТИ ЯКУ ПАРТІЮ ПІДТРИМУЄШ???????
чи моромно назвати...
А захищати Калину - від некоректності і зневаги, як вона захищала тебе. Чи патрійна дисципліна не дозволяє?
ти шо пакращиний мозком
читати вмієш...
чи тільки гидити...
ЯКУ ПАРТІЮ ПІДРТИМУЄШ З СЬОГОДНІШНЬОЇ ПОЛІТЕЛІТИ???????????
А в тому, що Ценцьо тепер гість у власному домі, він сама винуватий. На жаль, але так склалося. І мені його по-людськи жаль, як зрештою і його прихожан, які мають до нього велику повагу. Проте є закон, який не можна обійти. А що суд буде на стороні Ісіченка й Червоннікова, я в цьому не сумніваюся ні на краплину.
А можна ще домовитись... Але розірвані духовно українці цього - ви самі прекрасно це розумієте - не зроблять...
Мова йде про цивільний закон, який залишає право людям домовитися згідно із Законом Божим.
А ось мої релігійні уподобання відповідають найдавнішим традиційним духовним запитам українців, які поклонялися своїм богам, головним втіленням яких був ДажБог, осквернивши якого ми маємо те, що маємо.
вТРИСУТТІ закодовано три закони: пошана до закону духовного й земного буття, й їх уособлення в центральному “вістрі” — зветься ПРАВ.... Рідновіри є ПРАВОСЛАВНИМИ!
Й хоча вчення рідновірів вчить бути толерантними до інших релігійних світоглядів, але — казками й легендами іноземних народів вони не керуються...
Рішення прихожан не загострювати ситуацію, зачекати рішення судів заслуговує на повагу. Хто дотримується цього рішення, той виглядає гідно. Істерики ж нікого не прикрашають.
На відео добре видно, що кричить Іларіон, отця (того, що в світлому) тягають за петельки, хоча він там був до початку Богослужіння і намагався навести порядок. Поводився він вкрай чемно, зважаючи на ситуацію.
По-перше не Іларіон , а владика Іларіон. Майте повагу до правлячого архієрея. По-друге: Владика Іларіон не вдирався ,а прийшов до своїх же прихожан на храмове свято і ви шановні повинні були дати дорогу архієрею і попросити благословіння ! Натомість ви проявили не тільки хамство і зневагу до правлячого архієрея, а звичайнісініке невігластво притамане таким як ви.
Для нього храм чужий, бо думав, що засватає Цянцьо з приданим, а тут на тобі - у церкви власник законний є.
Владика Іларіон має свідоцтво на право власні на збудований його прихожанами храм? Чи права власності на костянецьку церкву оформлені на зареєстровану костянецьку (чи канівську) чи якусь іншу громаду його парафії??
Особисто мені ніхто з тих, хто просив мене долучитися до захисту їх прав, крім о.Червоннікова, не показав прав на переданий в їх розпорядження Костянецький клуб, прав на його перебудову у культову споруду. Та о.Ценцьо поступив в підпорядкування владики Іларіона і повів за собою своїх прихожан вже після того, як в Костянці виріс збудований красень-храм по дозвільним документам, оформленим на громаду, зареєстровану у Каневі о.Червонніковим. Збудовану і фінансовану спільними зусиллями жертводавців з Америки, прихожан як о.Червоннікова, так і о.Ценцьо. Але власність належить тому, хто в свій час отримав дозвіл на будівництво, оформив проектну документацію і здійснював юридичнні права в процесі будівництва.
kuzma007, конфлікт же триває давно. Давно о.Червонніков волав до Ценцьо не втручатися до чижих для нього після його добровільного звільнення з священослужителя тої конфесії, яка його призначала. Але він продовжував втручатися вже не в свої справи і громаду ввів цим в оману та дав надію на володіння в майбутньому тим, що по праву належить іншим.
Якщо я не прав, kuzma007, роблячи висновки на підставі тих документів, з якими мав нагоду знайомитися, і які не спрстовані в ході обговорення тут, то о. Ценцьо і його вищі ієрархи включно, з Владикою Іларіоном, мають можливість доказати інше в суді.
Але вже кілька років тривають судові тяжби і збурюється громада і канівська і костянецька, та права на храм о.Ценцьо відібрати у Червоннікова не зміг, але й спокою і управління храмом релігійній громаді, яка є його законним власником, теж не дає.
kuzma007, але в одному з своїх постів вище Ви висловили правильну думку отця Ценцьо: не йти на загострення, тобто відступитися від храму, поки не отримаєте рішення суду на право володіти ним і не оформите на основі того вимріяного рішення прав на власність. І владика Ілларіон в храм, на який його громада не має прав, не повинен заходити, щоб поздоровити свїх прихожан, без запрошення сторони, що має документи, які засвідчують право власності. Це неєтично і провокативно з його боку.
Залиште той храм в спокої. Провокаторами негідної людським і християнським стосункам поведінки та вчинків в такому разі є ті, хто не поважають прав власника. А ці права сьогодні у о.Червоннікова.
Хто ж хоче помолитися, перебуваючи у костянецькому храмі, настоятелем якого є Червонніков, відвідати службу, не провокуючи зіткнень, не думаю, що матиме перешкоду.
І вирішіть вже, хоча б для себе, кому належить храм. То Ви говорите, що власник храму вже відомий, то виявляється, що суд ще не сказав свого останнього слова...)
А ще Ви, шановний, в черговий раз зекономили на правді говорячи, що будь-хто може відвідати службу. Перед тим, як розповідати баєчки послухайте простих людей, а не тільки Червоннікова.
Bad girl, не говоріть про те чого не знаєте. Людина перенесла інфаркт і на той час тільки був четвертий день, як вийшла з лікарні. І на не зовсім здорову людину піднялася в декого рука... Оце ваша мораль, ваша етика і ваша правда!
Церква - це не приміщення,написано у Біблії...
Це боротьба за власність, за владу????????
Я,наприклад,звертаюсь до Бога,а не до прізвищ...Червонніков і т.д.
А все матеріальне має власника: індивідуального чи колективного. А права власності і правила її набуття регулюються світськими Законами та іншими нормативними канонами. Спірні питання стосунків цивілізованих людей в цій сфері вирішують суди, яким потрібно надати докази своєї позиції.
В нашому прикрому випадку йде спроба взяти масовим збуренням замість цивілізованого правового шляху через докази аргументами, фактами і документами в судових засіданнях. Стороні ж, яка має документи та права, тривалий час масовими протестами і обіцянками "зачекайте, ми докажемо своє право" блокується право на володіння і розпорядження власністю. Навівть місцева влада заложена, як бездіяльний орган, не задовольняючи законні звернення власника. А період чекання був заповнений претензіями одних і тих же людей на свої права вже через кілька релігійних конфесій завдяки своєму найсправедливішому батюшці.