Літературний вечір

Олесь Гончар називав його «витязем молодої української поезії», Василь Захарченко – «поетом з горніх Шевченкових долин», Василь Стус говорив про нього, як про «найбільшого шістдесятника із шістдесятників».

Василь СИМОНЕНКО.
Українець, якому була різниця, якою мовою спілкуватися, яку культуру шанувати.
Сьогодні йому могло б бути 85.
А прожив неповних 29.
Це його самвидавна поезія («Некролог кукурудзяному качанові», «Злодій», «Суд», «Балада про зайшлого чоловіка»), що тематично становили сатиру на радянський лад, поклала початок українському рухові опору 1960-70-х років.
Це він у 1962 році разом з Аллою Горською та Лесем Танюком виявив масові місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях і у Биківні.
Тож зовсім не випадковим було жорстоке побиття Василя Симоненка працівниками міліції влітку 1962 року, після чого стан здоров’я поета став різко погіршуватися.
Дотичний Василь Симоненко до Канева, адже з 1957 року працював у Черкаських обласних газетах «Черкаська правда», «Молодь Черкащини», пізніше кореспондентом «Робітничої газети» у Черкаській області.
З ініціативи депутатів-свободівців Канівської міської ради міський відділ культури 17 січня о 14.00 у залі Канівської гімназії імені Івана Франка проводить літературний вечір пам’яті Василя Симоненка.
Кому є різниця, хто шанує українську мову, українську культуру, кому не байдуже майбутнє України – запрошую до пошанування нашого земляка, славного сина української землі.

І Симоненкове слово про Україну:

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе чудуватися повік...

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю,
Хай мовчать америки й росії,
Коли я з тобою говорю.

Одійдіте, недругі лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці і малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

Юрій Гамалій