Що відзначатиме Україна на День захисника Вітчизни?
23 лютого – День захисника Вітчизни!
Шановні земляки!
Від щирого серця вітаю усіх чоловіків з Днем захисника Вітчизни!
Це свято втілює в собі шляхетну ідею самовідданого служіння Батьківщині, нерозривний зв\'язок поколінь і спадковість бойових традицій, визнання великих заслуг воїнів перед народом.
Це свято - символ глибокої поваги народу до своїх захисників. Воно демонструє значення священного обов\'язку громадян щодо захисту своєї держави.
У цей день ми з повагою згадуємо героїчні подвиги усіх, хто віддав своє життя за свободу і незалежність Батьківщини, схиляємо голови перед їх світлою пам\'яттю.
З покоління в покоління військовослужбовці передають у спадщину такі святі поняття, як честь, справжня чоловіча дружба, любов до Вітчизни, вірність військовій присязі.
Тож, у цей святковий день, бажаю усім Вам міцного здоров\'я, особистого сімейного благополуччя, злагоди та оптимізму, нових професійних звершень та здобутків.
З повагою,
Міський голова В. В. Ніколенко (http://www.rada.kaniv.net/hroniks.php?line=170)
Уже традиційно напередодні 23 лютого у політичних колах і ЗМІ України активізувалася дискусія – а чим же, власне, є насправді цей день? Одні наполягають – він, як і випливає з указу президента Леоніда Кучми, виданого у лютому 1999 року, є офіційним святом – Днем захисника Вітчизни, що має на меті як ушанування ветеранів, так і «сприяння патріотичному вихованню молоді». Другі вважають, що йдеться про ледь-ледь закамуфльований комуністичний «червоний день календаря», й українським патріотизмом тут навіть не пахне. Треті ставляться до цього свята як до зайвої нагоди посидіти у чоловічій кампанії та перехилити чарку-другу без різної там ідеології. Цього року дискусію загострив виступ Президента Віктора Ющенка на честь героїв Крут: «День подвигу під Крутами – це наш справжній національний День Захисника Вітчизни. Він неминуче – це моє глибоке переконання – постане в серці кожного українського воїна і громадянина. Я підтримую ініціативи, які лунають вже давно, щодо державного встановлення такого пам’ятного дня».
Цей виступ був сприйнятий суспільством як вияв президентського наміру перенесення свята з 23 лютого на 29 січня. Не забарився із відповіддю лідер Партії регіонів Віктор Янукович, котрий заявив, що «справжні мужики» не зрозуміють Ющенка, що 23 лютого – це їхнє свято, і його чіпати в жодному разі не можна.
Отож варто ще раз зазирнути в історію ХХ століття, щоб пересвідчитися, про яку саме Вітчизну і про яких «справжніх мужиків» тут ідеться.
23 лютого – на честь втечі з-під Нарви чи втрати Бердичева?
За офіційною радянською версією, 23 лютого 1918 року новонароджена армія «першої у світі соціалістичної держави» – Росії – здобула визначні перемоги над німецькими військами під Нарвою і Псковом, захистила революційний Петроград, і на честь цих визначних подій і було встановлене свято – День Червоної армії. А 1995 року це свято було підтверджене Державною Думою Російської Федерації й одержало назву «23 лютого – День перемоги Червоної армії над кайзерівськими військами Німеччини – День захисника Вітчизни».
Полишімо за дужками закономірне запитання – чому це день перемоги російських червоних військ під естонською Нарвою над німецькими вояками має бути офіційним святом незалежної України – й перевірмо, а що насправді тоді відбулося на Східному фронті Першої світової війни, учасниками якої були і Росія, і Німеччина, хто кого реально переміг і чи існують вагомі підстави щось святкувати?
...Із самого початку Першої світової війни більшовики успішно розкладали зсередини й розвалювали армію Російської імперії, а потім – Російської республіки. Настільки успішно, що, здобувши наприкінці 1917 року владу в Росії, вони отримали у спадщину мільйонні натовпи озброєних дезертирів, які не хотіли воювати, а прагнули лише грабувати «буржуїв». Із такою армією воювати можна було тільки проти цивільного населення або – вдесятьох на одного – проти учорашніх гімназистів та студентів, які боролися за свободу своїх народів. Не дивно, що більшовики пішли на мирні переговори з Німеччиною та її союзниками, а коли переговори зірвалися, через голови урядів центральних держав закликали народи цих держав до соціалістичної революції. Та революція тоді не розпочалася; навпаки, німецькі й австрійські війська легко прорвали деморалізований російський фронт і 18 лютого зайняли Двінськ (Даугавпілс), 20-го – Мінськ, 21-го – Полоцьк, 22-го – Режицю (Резекне). Потім вони рушили до Пскова, де були розташовані штаб Північного фронту та фронтові склади військового спорядження, боєзапасів і продовольства. 23 лютого більшовики оголосили стан облоги у Пскові, а 24 лютого після короткого бою здали його. Отака от «славна перемога».
Тоді ж – тільки зовсім без бою – була здана й Нарва. Саме там кілька тисяч балтійських матросів, значне число яких було родом із України, під орудою українця Павла Дибенка без бою, випивши перед цим цілу цистерну спирту, дружно драпонули від роти німецьких військових велосипедистів (як тоді говорили, «самокатників»). Воістину «справжні мужики» – пробігли по лютневому снігу кілька десятків кілометрів у повній матроській формі!
Іншими словами, якщо хтось і міг би святкувати щось 23 лютого, то, мабуть, німці – невелику, але приємну перемогу над російськими більшовиками.
Утім, може, щось тоді відбулося знаменне на теренах України? Таки ж було. Від 21 по 24 лютого 1918 року відбулася битва за Бердичів між вояками УНР та 5-ю Інтернаціональною червоною армією під командуванням Кіквідзе. Після кількаденних боїв «червоні» були розбиті і втекли до Києва, а далі – на Московщину. З кожного боку у цьому бойовиську брало участь десь по 1500 бійців. То, може, Віктор Янукович не втечі «червоних» із Нарви та Пскова, а саме цю перемогу вояків УНР і взяття Бердичева вважає настільки символічною справою, що на честь неї має відзначатися «день справжніх мужиків»? Так тоді треба на місці бойовиська спорудити великий монумент коштом Партії регіонів – не бідні-бо люди входять до чолівки цієї партії...
Людські гекатомби до свята
Насправді чому творець Червоної армії Лев Троцький обрав саме 23 лютого для військового свята, досі не встановлено. Втім, одне відомо достеменно: жодних перемог до цієї дати Троцький не прив’язував; це, власне, було не свято, а день допомоги Червоній армії. У сталінські часи слово «допомога» непомітно зникло, а 1938 року раптом з’ясувалося, що 20 років тому під Нарвою і Псковом цього дня Червона армія перемогла клятих окупантів. Ті, хто міг би заперечити, давно були відправлені до ҐУЛАҐу чи у розстрільні підвали НКВД, а інші, мабуть, зраділи зайвій нагоді пропустити по 100 грамів на честь свята – бо пияцтво в роки «великого терору» у радянському війську було просто-таки феноменальним. І причини його цілком зрозумілі.
Ну, а далі, в роки Другої світової війни 23 лютого перетворилося на день майже ритуальної людської гекатомби, коли десятки тисяч життів бійців Червоної армії приносилися в жертву генію Сталіна-полководця. Вперше це було продемонстроване під час бойових дій проти Фінляндії, коли саме 23 лютого 1940 року була здійснена на загал невдала спроба прориву фінської лінії оборони по всій її протяжності. Ще більш масштабні наступи щороку на 23 лютого влаштовувалися під час радянсько-німецької війни: кожен генерал мусив доповісти «нагору» про взяті на честь свята села, міста та містечка, і тому не шкодував солдатських життів.
Чого конкретно вартували такі штурми, добре видно хоча б на прикладі, пов’язаному із загибеллю одного із геніальних творців космонавтики ХХ століття. Юрій Кондратюк, чиїми теоретичними розрахунками користувалися при плануванні місячних експедицій й у США, і в СРСР, і чиї траси польоту до Марса вважаються оптимальними, в 1941 році працював у Москві в конструкторському бюро з проектування вітроелектричних двигунів. Він, як водилося у ті часи, добровільно-примусово потрапив до однієї з дивізій народного ополчення, яка захищала радянську столицю, став помічником командира взводу. Весь цей взвод загинув 23 лютого 1942 року в Орловській області при марній спробі захопити безіменну висоту. У цей же день в атаках були покладені цілі дивізії радянських вояків. Так само сталося і наступного, і позанаступного року.
А ще 23 лютого 1942 року за особистим наказом Сталіна були розстріляні кілька десятків далеко не найгірших 30-40-літніх генералів і полковників Червоної армії, насамперед авіаторів, заарештованих ще напередодні війни з Німеччиною чи у її перші дні за звинуваченням у «троцькістсько-фашистській змові». На фронті страшенно не вистачало кваліфікованих командних кадрів, але чекісти по-своєму відзначили свято...
Очевидно, саме «справжні мужики» і розстрілювали на честь сталінського генія та радянської влади генералів-льотчиків та гнали на смерть солдатську масу, тим самим «захищаючи Вітчизну», чи не так?
За чиїми дороговказами йтиме Україна?
Українцям справді залежить на тому, які свята вони мають у своїй державі і який сенс у них вкладається. Бо ж свята, як і будь-які символи, це не лише пам’ять про минуле, це ще й дороговкази у майбутнє – якщо висловитися дещо патетично, то у спільне українське майбутнє.
От тут і виникають серйозні проблеми – серйозніші за спроби фіксації на державному рівні зайвого приводу для чаркування «справжніх мужиків».
Про які події в Україні завжди пам’ятає патріотична громадськість і які сьогодні не забуває влада? Берестечко, Крути, Базар, Голодомор, Великий Терор 1937-38 років… Всі ці події української історії – це трагедії, одні грандіозні, інші менші за суто формальними (але не за екзистенційними) масштабами, і попри спротив з боку певних політичних сил та силу соціальної інерції, вшанування героїчно загиблих і просто затягнутих у вир історії невинних жертв стало чимось звичним і зрозумілим для більшості українських громадян. І це нормально. Проте чи нормально те, що українська нація навчилася об’єднуватися навколо катастроф та поразок, навколо жертовності героїв та трагедій невинних людей, але досі не вміє (чи не хоче) об’єднуватися навколо звитяжних перемог і визначних досягнень? І не тільки на полі бою, а й у мирні часи?
А тим часом спільні перемоги об’єднують націю більш ефективно, ніж спільні історичні трагедії. Точніше, такі перемоги дають національній спільноті можливість побачити в собі самій силу ствердження на світовій арені. Бо ж хіба б Голокост став таким грандіозним символом трагедії європейського єврейства, якби внаслідок воєнних і дипломатичних перемог не постала Держава Ізраїль, не ствердилася завдяки самовідданій праці її громадян і не був споруджений у ній (саме у самостійній державі, а не у приймах!) справді величний меморіальний комплекс Яд-Вашем?
І це не поодинокий приклад. Сусідня з Україною Польща у ХХ столітті пережила низку катастроф та трагедій. Але було не тільки страждання. 1920 року сталося «диво на Віслі» й більшовицькі війська Тухачевського, націлені на Варшаву, Берлін і Париж, були розгромлені Пілсудським. У 1939-44 роках окупована Польща створила справжню «підпільну державу», яку не змогли знищити ані Гестапо, ані НКВД. Активна участь поляків (піхотинців, танкістів, авіаторів, моряків) у Другій світовій війні на різних фронтах – теж незаперечний факт. Ну, а про переможну «Солідарність» не варто й говорити. І всі ці речі перетворені у Польщі на національні символи з відповідною системою пам’ятних дат і державних свят.
Чи зможе Україна запропонувати своїм громадянам щось подібне?
Якщо не зможе, то їй доведеться жити за чужими дороговказами і надалі відзначати свята під орудою ідейних нащадків тих «справжніх мужиків», які гнали на смерть мільйонні солдатські маси і розстрілювали в’язнів, подаючи свої діяння в обгортці вигаданих «подвигів», «звитяг» та «перемог».
- Перегляди
- 5406
- Подобається
- 6
- Не подобається
- 4
Розмова громади
КОМЕНТАРІ 34
Історичні коментарі доступні лише для читання.
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб залишити коментар.
В іншому разі я просто не розумію цього чоловіка. Вам що не до вподоби - те що міський голова привітав із Днем захисника Вітчизни, свято, що святкують майже всі, хто служив у радянській армії, яка, до речі охороняла і українські землі. До речі, не дай Бог що, зброю в руки візьмуть саме вони, а не те кволе тілом і духом покоління Незалежної України, яке по життю чомусь обрало PEPSI.
Задовольніть мою особисту цікавість, а Ви "в каком полку служили?"...
хіба питання в тому – хто де коли служив?.. так, ні…
питання в тому чи ми насправді розуміємо, що ми іноді святкуємо.., чи нам як кажуть аби повод був…
осмілюсь у вас спитати – ви уважно прочитали статтю?.. якщо так – то ви маєте зробити для себе висновок, що в тій імперії не було нічого справжнього… празднікі – і ті були не справжні, штучні,вигадані…
а тепер задам вам ще одне питання(здавалось не по темі, АЛЕ) - стосовно естонського економічного дива та ЧОМУ УКРАЇНА НІКОЛИ НЕ СТАНЕ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИМ «ТИГРОМ»?..
чи не тому, що нам байдуже що святкувати – аби повод був?.. і це, зауважте, на 20-му році Незалежності… зверніть увагу на останнє реченя, воно дає відповідь на все - Поки не витравимо «совок» із себе ніякого «відкритого світу» і бурхивого розвитку тут не буде!!! Отже, ви проти розвитку та процвітання України?
В українців це свято 14 Жовтня (Покрова) день створення УПА.
23 лютого – День захисника Вітчизни
6 грудня – День Збройних Сил України
14 жовтня – створення УПА.
Так от більшість з них вважає 23 лютого дійсно своїм святом.
І я їх ВІТАЮ, так само як і усіх чоловіків-захисників.
Зі святом Вас! Будьте щасливі!
А хто не хоче відзначати це свято, нехай не відзначає. То їх справа.
АЛЕ Ж, ми наразі живемо в незалежній Україні!.. і на державному рівні свята повинні бути відповідні... а не святкувати день тієї армії, тієї імперії.., якої вже не існує!..
скажіть мені щось подібне є на державному рівні у тих же країнах Балтії?..
В то время, как у всех нормальных людей праздники можно пересчитать на пальцах рук, в Украины их уже под сотню.
Кстати, насчет героев Крут. Забавно, что Ющенко, вытащивший эту страницу гражданской войны из архива, так и не увековечил ее.
Иначе пришлось бы выдумывать новую биографию Аверкию Гончаренко, командиру отряда – царскому офицеру, немецкому коменданту Подольской губернии, начальнику канцелярии Петлюры и полковнику «СС-Галичина».
«...группа офицеров, осталась в поезде и устроила здесь попойку в вагонах; большевики без труда разбили отряд молодежи и погнали его к станции. Увидев опасность, находившиеся в поезде поспешили дать сигнал к отъезду, не оставшись ни минуты, чтобы захватить с собой бегущих...»
Теж кажуть не наше свято :)
зазомбовані...
нешануємо своїх героїв – неповажаємо себе!
І все ж –
СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
та все ж дозволю собі викласти зовсім протилежну думку стосовно Аверкія Гончаренко...
Не могу с Вами согласиться. Бред.
а от щодо твоєї тези - автор хто?..
Не производная ли от Пройдисвiта?
Ну, а насчет моего источника - вот уж не думал, что придется представлять таким маститым историкам главу Министерство иностранных дел УНР...))
Но как разительно поменялась "Просвiта" с момента остнования...)
Но тем, что не слышал о Дорошенко, Дмитрие Ивановиче - реально разочаровываешь...)
Или просто утверждаешь в мысли, что украинским патриотам "Просвiти" достаточно...)
Громадська організація „Просвіта” поширює, культивує українську культуру – пройдисвіт???
Оце діждались, „відкрили” нам очі.
„Благодєтєль” SKI – „дякуємо тобі”.
Тато – поки будемо панькатись з такими, діла небуде!!!
Дорошенко Дмитрий Иванович.
С 20 мая 1918 г. возглавил Министерство иностранных дел УНР.
Основатель «Просвiти».
Автор «Война и революция на Украине», откуда взяты вышеприведенные строки.
И если безымянная статейка в проституированной теперешней «Просвите» расходится с описанием очевидца, основателя и заслуженного человека, то кому верить?
а ти як я бачу любитель фальшувань...
"В Советское время бой под Крутами был темой табу. Смерть гимназистов не позволяла советским номенклатурщикам обыграть эту историю так, что Михаил Муравьев героически сражался за рабочий класс Киева. Из-за 70 летнего замалчивания история о Крутах обросла мифами. Главным их автором был историк в эмиграции Дмитрий Дорошенко. В 1921 году он выпустил книгу "Пам\'яті тих, що полягли під Крутами", описав события 29 января 1918 года в вольной форме."(Мифы Крут )
Перестанешь с собой разговаривать?)))
МАЙЛК, а ти взагалі - уйді пратівний...)))
От Oleksa - да, а от тебя - нет...)
Или чукча не читатель, чукча писатель?))
Але трапилось таке, що враз повернуло події не на нашу користь.
Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верстов за 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, з переляку абсолютно не знав, що йому робити. Навіть тоді, коли з другої вітки залізниці підійшов більшовицький потяг ступнів за 500-600 від наших кулеметів і висадив красногвардійців нам з-за крила, він безпорадно дивився і міркував чи то потяг наш, чи ні.
Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут огляділись — нема вагонів з патронами.Тоді офіцер Гончаренко кида битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогінці штабові. Пробіг версти дві, побачив — далеко, і вернувся назад.Нарешті козаки з правого крила, примітивши недостачу патронів, а також те, що ешелони поїхали геть на другу станцію, почали одступати. Власне, одступати звелів і командир, але цей наказ був пізно переданий січовикам, і вони бились до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята більшовиками. Січовики були обійдені і більше сорока душ їх ми недолічили між собою.
Вони були без патронів і їх забрали у полон.
Іван ШАРИЙ
СІЧОВИКИ ПІД КРУТАМИ
“Ми бачили, що Вкраїна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика... Це була "красна гвардія" московська, яку організувало правительство Леніна(Бланк) і Троцького (Брамштейна) для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багацтвами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ.
"Красна гвардія" йшла на Вкраїну... Вірні сини своєї безталанної Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Вони завзято бились, але сили в їх мало було: ряди їх рідшали, нової ж підмоги мало припливало.
Чого ж до оборонців не йшла народня маса українська широкою лавою?
Адже ж це була боротьба проти насильників за кращу долю свого
рідного краю...
Ми знали й це: ми добре знали, що над нашим народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до пам\'яті поневолений люд; це було на світанні великої будуччини нашого народу, коли ще нарід від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля його, і твердою ходою піти на оборону своїх прав.
Ворожі сили наближались уже до Столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу.
Час прийшов і нам взятись за рушниці, і ми взялись... ми одважились вмерти за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Вкраїну…
Січовики виявили себе прекрасною бойовою силою, безстрашно зустрічали небезпеку і в прость під градом куль ішли в наступлення, беручи таким побитом навіть бойову ініціативу.
Але трапилось таке, що враз повернуло воєнне щастя не на нашу користь…(тут далі тобою наведений абзац)
Битва була програна, і ми почали одступать, зриваючи скрізь полотно залізної дороги, щоб задержати большевиків в їх поході на Київ. По дорозі ми вже чули, що большевики люто пемстились на полонених січовиках, декілька день показували їх проїзжим солдатам, « яка, мовляв, буржуазія з нами воює! », а врешті після всяких знущань всіх до одного перерізали. Так загинула майже половина моїх товаришів... Хай же земля буде пером. Вам, славні герої народні! Ви все, що могли, віднести на вівтар своєї Батьківщини — віддали їй найдорожче, що є в світі — молоде ріжнобарвне своє життя...
Ви вмерли славною смертю...
Але на тлі цього всього, якою мерзотою одгонить од злочинної утечі негідних фіглярів, душогубців, отого штабу, якому вручена була доля стількох невинних душ і який їх так легковажно, майже провокаційно продав.
Та його йому буде. Його жде достойна кара. Колись встане на ноги Україна, і життя нашого народу увійде в рівну колію, тоді не буде таких рокових помилок, як трапилась оце під Крутами, де оборону краю людям-п\'янчужкам* , учорашнім українцям, які зуміли примазаться до українців тільки в останній час, інтереси ж їх були дуже далеко від оборони краю.”
Ось така вона гірка правда…
23 лютого 1918 року Червона Армія здобула якусь там свою перемогу. Це була та сама російсько-більшовицька армія, яка колола багнетами наших хлопців під Крутами, яка на довгі 73 роки (1991-1918) окупувала нашу Вітчизну так само, як німецько-фашистські в 1941-му.
Якщо одна з перемог російських окупантів відзначається на державному рівні як свято захисників Вітчизни, то про яку Вітчизну мова? Це свято тих, хто не визнає Україну як самостійну державу і до цього часу живе в СРСР. То чому б тоді не відзначати якусь з перемог німецько-фашистських окупантів, якщо святкуємо одну з перемог російсько-совєцьких? Бо німці – погані, а росіяни – хороші? Що за расизм? Така дискримінація окупантів за національною ознакою! Як на мене, то у окупанта немає національності, окупант він і є окупант – німець, лях, турок чи росіянин. Мені все одно, якої національності той, хто хоче забрати мою свободу і свободу моєї нації. "Краще люта смерть, ніж ганебне рабство", – так говорили запорожці. У них була велика любов до особистої свободи. Вони були вільними людьми – козаками. Прадід мого батька – Дубового Миколи Максимовича – кошовий отаман Максим Дуб, то мені не треба пояснювати, що таке особиста свобода. Чи можливо пояснити це нащадкам людожерів?
Нащадками людожерів мій побратим Олексій Яковенко називає тих, хто вижив після Голодомору, бо варили дітей в казанах і їли, і вижили. Тепер вони голосують за Януковича і святкують свята окупантів. Але ж це принижує вашу людську і національну гідність. Ви в курсі?
Якщо свого розуму бракує, навчіться у нескореної Грузії, наприклад. Там відзначають на державному рівні 25 лютого День совєцької окупації, а Сталіна винесли навіть із Горі і ставлять на тому місці пам\'ятник жертвам російської окупації 2009 року.
Тим же, хто вперто хоче вчитись тільки у росіян – вчіться! Єдиній державній мові, яка творить і зберігає російську націю. Російському націоналізму. Російській фанатичній любові до своєї Вітчизни. І успіхів вам у навчанні, як Родіну любіть.
25 лютого – день совєцької окупації Грузії і річниця Януковичу. Збіг? Ні – це Бог подає знак тим, хто здатен Його почути.
Основні риси української Нації – духовність, здатність вірити, героїзм, почуття гумору та оптимізм. З оптимізмом дивимось у майбутнє! Борімося і поборемо! А замість однієї з перемог окупаційної Червоної армії, замість свята захисника чужої вітчизни – давайте святкувати одну з перемог захисників Вітчизни нашої, наприклад, 8 липня 1659 року – річницю переможної битви українського козацтва на чолі з гетьманом Іваном Виговським над московським військом під Конотопом, чи багато інших наших перемог минулих чи майбутніх.
Майбутніх перемог захисників Української Вітчизни знакує нам Бог і Слава України! Пережили совєцьких, переживемо і донєцьких!
Грудиніна Наталя Миколаївна
Заступник голови Миколаївської обласної організації ВО "Свобода"
Это заметно...)