СПОВІДЬ ТИСИ

З Устіріків до Дунаю
Течу не вертаю.
Як ріку ньи добре знают
Й Тисов називают.
Ой, Боже мі Милостивий,
Як ми тьижко жити.
В мої води без слизини
Ни мож си дивити.

Носьи люди мусор з дому,
Сиплют ми у воду.
Ще такої нехароти
Не носилам зроду.
Міщуки та салафани
Віверлам із себе.
Навішьилам з них фірганків,
Аж на самі верби.

Може хтос би то увидів,
Пішов поздоймати,
Бо ни маю тої сили –
Людим розказати.
Пласмасьинками ми берег
Укрили в два слої.
Ни відержуютми нерви,
За себе си бою.

Поздихала риба в мині,
Нима шо ловити.
Тов, шо лишиласи нині,
Мож си потравити.
Гет змілілам. На той берег
Перейшов би босий. 
На Румуни через мене 
Циґарики носьи.

Купаютси в мині літом,
Лежьи берегами,
Вітак ходьи малі діти
Слабі із струпами.
То нікого не спирає,
Ніхто не загнеси,
Мусор той не позбирає...
Коли то минеси?

А як собі нагадаю,
Як давно бувало:
З Устіріків до Дунаю
Чисту воду м мала,
Бокораші та дараби
Ліс переправльили.
Та зазналам тої слави!..
Тай мене любили.

Купалиси цілі сім’ї –
Стариньи та діти.
Смачну рибку з мене їли
І в зимі, і в літі.
Повздовж верби та тополі
Зелені рьисніли.
Як загріє на ньи сонце,
Та я аж блистіла...

Нима більше того щистьи.
Нима... Та й ци буде?
Кожен другий в ріку свисне
Мусор. Ци ви ЛЮДИ?
Шо вже думати не знаю.
Шо з людьми си стало?
Серце, з каменю шо маю,
Й то би заплакАло.

ЗаплакАлоби каміньи,
Зарівли би гори,
Бо для нашої Вкраїни –
Це велике горе.

Оксана Йонаш (Тодер)