Марина хоче одружитися з кумою

— У мене з дитинства ніякого потягу до жінок не було, як ото психологи розказують. П’ять років тому вийшла замуж, — розповідає Марина. — Женя мраззю був. Міг місяцями не дзвонити мені, а потім приходив, як ні в чому не бувало. Кохала його, бо був моїм першим мужчиною. Освіти не мав ніякої, поговорити ні про що не може. А я два вузи закінчила.

За кілька місяців після шлюбу почали сваритися.

— Помню, лежимо разом на дивані, дивимося політичну передачу. Він шось пояснював мені, я не согласилася з його мнєнієм. Воно як жбурнуло пульт від телевізора, той — вдрєбєзгі. Тоді я зрозуміла, що з усім треба погоджуватися. Якось не сподобалося, як подала вечерю, — мені вилку вгородив у долоню. На другий день рука розпухла. Замість вибачитися він на мене розкричався, що посуду мию погано, вилки нестерильні.

Через три роки народився син Іван.

— Думала, що як буде дитинка, то він лагідніший стане. До дитини добре ставився, батько з нього хороший. А до мене відношення не змінив. Я не витримала і переїхала в хату, яку батьки мені колись купили. Із сином жили в нього, а в мене квартирантів держали.

Із кумою Людмилою познайомилися в пологовому будинку.

— У неї викидень був через високий тиск, а я на сохранєнії лежала. Людка теж від чоловіків натерпілася. Вирішила її за куму взяти, бо вона працювала в приватній фірмі. Непогано заробляла. Не хотілося для сина брати якогось ніщого хрещеного. А Людка — баба порядочна. Дитині моїй подарунки дорогі робила.

Півтора року тому Людмилу вигнали з орендованої квартири. Вона попросилася пожити до Марини. Та погодилася.

— Бувало, вкладемо Івана спати, а самі пляшечку вина відкриємо. Посидимо, на бабську судьбу пожаліємося. Дійшли висновку, що сім’ю краще створювати з жінками. Бо жінка жінку пойме.

Запропонувала жити як чоловік із жінкою Людмила.

— Аж стидно розказувати, — соромиться Марина. — Якось вона в душі милася, двері оставила відкритими. Позвала мене халат подати. Отак і вийшло. Не хочу розказувати. Це дуже лічне.

Марина взяла на себе обов’язки чоловіка.

— Я з дитинства фізичної роботи не боюся. Із Людкою домовилися, шо вона сидітиме з малим, а я на роботу буду ходити. У сусідньому магазині цигарками торгую. Зарплата середня, але маю непоганий приробіток. Ті цигарки, котрі були продані поштучно, по касі пробиваю як продані оптом.

Кума Людмила няньчить 2-річного Івана.

— Людка в мене нєжна, домашня. Вона поприбирає, приготовить. Даже макарони так зварить, що пальчики оближеш. Каже, що приправ додає. Я для неї грошей не жалію. Минулого місяця непоганий виторг мала. Кажу їй — на тобі 300 гривень, зроби хімію в парикмахерській. У неї волосся красиве, довге. Гроші брати не хтіла, віднікувалася. Кажу, як жінка гарна — треба доглядати за красою. На день народження подарила їй цепочку з білого й жовтого золота. Вона аж розплакалася. Каже, за нею мужики так не ухажували.

Сусідам і знайомим жінки говорять, що вони далекі родички.

— У нас же щитають, як у тебе під боком нема скотини з прутнем, то ти  неповноцінна жінка, — сміється Марина. — Якби можна було, ми б і поженилися.

Олена ГОРДІЄВА

ГПУ