Формальний і реальний націоналізм Іван Франко

Вся читаюча публіка мусить бути вдячна редакції «Зорі» за поміщення тих многоцінних статей д. Чудака, котрі, крім багатства нового матеріалу, визначуються таким смілим та глибоким аналізом важних і насущних питань нашого духового й літературного розвою. Тим інтересніше було для нас прочитати в двох останніх випусках «Правди» кілька статей і заміток, що прямо чи посередньо піднімають дискусію про те саме питання; ми думаємо, що й для читателів «Зорі» не лишнім буде познайомитись трохи докладніше з поглядами того вісника, що мав бути органом, зв’язуючим інтелігенцію українську з галицькою, а обі разом з духовими інтересами демократичної та поступової Європи.

На превеликий жаль, майже від самого початку редакція «Правди» сама собі зробила неможливим сповнювання того завдання, ставлячи все діло на чисто формально-національному пункті, мірячи всі питання абстракційною національною мірою. Ми далекі від того, щоб нехтувати вагу національного питання, т[о] є[сть] розвоюнародності у всіх її питомих формах (мові, звичаях, одежі і т. і.); але все-таки не хочемо ніколи забувати, що розвій народності є тільки одним з проявів розвою народу, проявом рівнорядним з розвоєм економічним, громадським, освітнім і т[аке] і[нше]. Певна річ, він тісно в’яжеться з усіма тими проявами розвою; але ж власне для того не можна його уважати за щось кардинального, найважнішого і виключно миродайного: розвій народності без розвою живого народу, його добробуту, освіти, рівності громадської і прав горожанських є або пустою мрією, доктриною або штучним, тепличним витвором.

Національна література, штука і т. і. мусить же бути випливом живої потреби нації і заспокоювати ту потребу. Нація, котра помирає з голоду, в котрій 90% людей не вміє ні читати, ні писати і не має де facto ніякої політичної волі, – така нація потребує хліба, азбуки і конституції; театрами, концертами національними, романами й поезіями дуже мало їй можна прислужитися.

[Дуже різкий приклад нерозуміння сих елементарних речей побачили ми в відозві кружка руської академічної молодіжі в справі першої прогульки артистичної чи, радше, устроєння ряду концертів по провінції для побільшення фонду на будову руського театру у Львові. Підносячи се діло, – правду кажучи, діло добре і корисне, але не так-то дуже тяжке, ані важне, – до висоти важного патріотичного подвигу, молоді охотники до концертів не просять, а завзивають усіх інтелігентних русинів по провінції зав’язувати комітети для устроювання концертів, завзивають навіть простий люд, щоб спішив їм з поміччю; і се в хвилі, коли газети руські переповнені звістками про неврожай, про грозячий голод, про заразу худоби, про грозячі екзекуції податкові! Сей факт найліпше показує, до якої безсердечної іронії може довести людей щирих і гарячих чисто формальний патріотизм, без уваги на потреби, життя і інтереси живого народу. Ми боїмось навіть подумати, з яким чуттям прочитали сю відозву наші селяни, серед котрих панує вже тепер нетямний переполох перед голодом і руїною, і що вони подумають про патріотизм авторів тої відозви.].

На лихо, редакція «Правди» або не бачить сього, або хоч бачить і зазначує факти, то не робить з них найпростіших висновків, щоб їх зложити в органічну цілість. І так, н[а]пр[иклад], вона вважає українську штунду «цілком логічним добутком усієї суми тих життєвих обставин, до яких привело українсько-руський народ общерусское благо» (Правда, X, 65), т. є. попросту випливом обрусения, а не випливом розвою думки релігійної, що почався ще в XVI і XIII в. і був тільки зупинений обрусєнієм і централізацією московською, а також розвою обставин соціальних, котрий з обрусєнієм не має нічогісінько спільного. Далі, редакція «Правди» хоч подає досить фактів економічних злиднів та руйнування українського народу, то, проте, якось ніколи не доходить до позитивної думки, як запобігти тим злидням і тому руйнуванню, а не доходить головно через те, що всі ті факти чисто економічні не раз і зовсім непотрібно підливає національним соусом.

Вкінці і в самому національному питанні редакція «Правди», хоч ясно бачить, що головне лихо українського діла в Росії лежить тепер в браку політичної волі, то все-таки, любуючись в голосних і доволі фразистих наріканнях на деспотизм, досі ані разу не зняла речі про те, що треба робити українцям, щоб повалити той деспотизм і здобути політичну волю. Противно, повторюючи раз по разу, що українцям в Росії тепер нічого робити не можна, що там не тільки уряд, а й уся (або мало що не вся) інтелігенція і раса московська напосідається на знищення української народності, редакція «Правди» немовбито силкується доказувати, що українці за політичну волю боротись не думають і що навіть виборення політичної волі Україні нічого не поможе, бо зміцнить силу її завзятущих ворогів, пажерливих москалів.

А в такім разі ми бачимо для російської України тільки два виходи: або погибати помимо всяких голосінь о повній самостійності, або ждати якого-небудь чуда, якоїсь європейської катастрофи, котра б одірвала Україну од Росії і зробила з неї щось подібного до нинішньої Болгарії. В обох разах програма «Правди» зводиться на азіатське, фаталістичне слово «ждати». Як на орган, що має бути посередником між Україною. Галичиною і Європою, се досить таки дивоглядно.

Не менш цікавий і ось який факт. В самих принципіальних статтях «Правди», як в статті «Національне питання в Росії» та в відповіді «Зорі» на статті д. Чудака, не бачимо того, що називається історичним і порівнюючо-історичним грунтом. Вказується там звичайно на таке чи інше явище, дається тому явищу така чи інша назва, згадується часом і про те, що явище таке тягнеться от уже тількі роки або століття, але ніколи не порушується навіть питання: що за причина сього явища? Відки воно взялось і чим піддержується? Чи є такі або подібні явища в других краях і як вони там проявляються? А прецінь же се питання дуже важні, трохи чи не найважніші для доброго розуміння даного явища!

Візьмемо приміри. В статті «Національне питання в Росії» виказано, що Росія – не знати докладно, чи сам тільки уряд, чи й уся суспільність російська, – утискає здавен-давна і утискає досі Україну, не дає розвиватись її національному життю. Правду кажучи, нового в цій статті не сказано нічого; новим в ній являється хіба метод писати статтю про національне питання в Росії по самому майже Каткову. Бо й справді, три чверті тої статті зложені з довгих виписок із катковських статей, що друкувались в «Московских ведомостях», «Современных известиях», «Русском вестнике» 1863 – 1866 років.

Кого думав автор повчити сими виписками про речі, мелені й перемелені і в Росії, і у нас, – годі зміркувати. Але що виписками тими він поставив діло в темний кут, даючи догадуватись раз, що се були погляди уряду, другий раз, що так думала вся суспільність російська, – се зовсім не добре. Не добре й те, що, вказуючи такі погляди чи то уряду, чи суспільності російської, він не запитав себе: а яка була причина тих поглядів? Звідки у Каткова і його товаришів взялась та ідея «государственности» і що в тій ідеї є таке, що додавало їй ваги? Бо треба ж признати, що хоч яким там чоловіком був Катков, але все-таки глупим невіжею він не був, але замолоду пройшов ліберальну школу вкупі з Герценом, Бєлінським, Бакуніним і др.

Хоча б і подумати так, що ідею «государственности» він підхопив і розвивав для кар’єри особистої (воно не зовсім вірно, бо ідея та була угловим каменем гегеліанської філософії, котрою пройнявся Катков замолоду в кружку Станкевича), то все ж таки хоч у людей, котрі слухали його слів і признавали їм правду і йшли за ними, признати треба якесь переконання, щось більше, ніж страх за свою шкуру і ніж бажання кар’єри. І дальше: чи автор думає, що один тільки Катков в усьому світі, одна тільки російська, чи спеціально московська суспільність хорує ідеєю «государственности», т. є. державної цивілізації і нівеляції? Чи він не бачить, що діється нині в конституційній Німеччині? Чи не знає, як поступає Бісмарк з поляками та ельзасцями? Чи не чував ніколи, що німецький філософ Гартман (той самий, що видумав Київське князівство) видумав також словоausrotten як квінтесенцію поступування уряду німецького з поляками?

Не можу допустити, щоб автор не знав сього, – він же ж і «Revue contemporaine» в оригіналі цитує, значить, все-таки знає дещо про Європу. А коли знає, то чому не згадує про ті факти, такі необхідні для оцінки російської катковщини? Отсим-то й ба, що і Бісмарк, і його Гартман, нищачи поляків у Познаньщині, руйнуючи Ельзас для того тільки, щоб викоренити там елемент французький і симпатію до Франції, роблять се виключно іменем улюбленого редакцією «Правди»націоналізму, іменем «чистоти раси» і «однорідності національної держави», т. є. іменем таких речей, до котрих редакція «Правди» зітхає, як до найвищих ідеалів цивілізації людської і поступу політичного.

Не завадить звернути увагу на статейку [Уживаю сього слова, бо годі ужити іншого, хоч ред. «Правди» в назві статейка вбачає зневагу і дає д. Чудакові лекцію ввічливості за те, що працю Хенера…] «Про національно-політичне виховання» (вип. X, 1 – 4), де редакція з тою самою міркою виключного націоналізму підступає до справ галицько-буковинських.

Скелет аргументації тої статейки чисто догматичний. У кождого народу були і є свої ренегати, свої запроданці, свої зрадники, своє, так мовити, сміття. Має таке сміття й галицько-руська суспільність, а є ним, звісна річ, так звані «общерусские». Се результат патологічного становища й національної руської суспільності і урядових сфер, – значить, до дезинфекції і оздоровлення ред[акція] «Правди» покликає й суспільність, і урядові сфери. Суспільність повинна зазброюватись освітою, вольним словом, сміливою думкою і солідарністю, а уряд не повинен сприяти розростові того, що ми називаємо нашим руським сміттям, бо прецінь же не від кого, як від уряду, залежить обставити школу такою чи іншою професурою, такими чи іншими підручниками.

Не знаємо, чи дуже вдячний буде уряд галицький редакції «Правди» за її мудру раду; але нам здається, що ся рада – та не так-то дуже й мудра, а навіть не зовсім чиста. Редакція «Правди» не зовсім вірно думає, що не від кого, як від уряду, залежить обставити школу такою чи іншою професурою. Може, воно в Росії й так, а у нас не зовсім так. У нас є [так] при обсаджуванні професури, коли з двох компетентів на якесь місце учитель «об’єдинитель» викажеться ліпшою кваліфікацією і більшими заслугами, ніж учитель «українофіл» (впрочім, про погляди політичні при обсаджуванні «професур» уряд не має права й питати кандидатів), то уряд без потоптання справедливості не може дати сього місця українофілові, а мусить дати його об’єдинителеві.

Радячи урядові поступати противно, ред[акція] «Правди» в своїм великім лібералізмі попихає його на дорогу протекцій, непотизму і несправедливості, а все іменем єдиного, непорушного принципу націоналізму! І дарма редакція застерігається проти такої дезинфекції, яку справлено процесами Ад[ольфа] Добрянського і сп[ілки], – бо, раз прикликавши уряд мішатися в наші партійні відносини, судити, що у нас є «сміття», а що чисте зерно, протегувати одних, а не давати розросту другим, подається такі преміси, з котрих дезинфекція в роді процесів Добрянського є тільки простим випливом логічним.

Та й самі ті прозвища «сміття», «ренегати», «запроданці»! Як легко ними кидати, а як тяжко дійти з ними до якого-небудь ладу! Вже се одно, що в Галичині обі партії руські завзято кидають одна на одну тими прозвищами, повинно б наказати редіакції «Правди» бути осторожною. Та й що значить слово «ренегат»? Значить чоловіка, котрий негує, відкидає те, що до нього вважалось як positum, як щось нерушиме.

В такім разі Шашкевич, відкидаючи нерушиму до його часу церковщину і етимологію, з повним правом міг бути названий ренегатом, і кожний напрямок, котрий свої принципи вважає за positum, за річ, обов’язкову для всіх, має таке саме право назвати ренегатом всіх тих, що не держаться його принципів. Значить, вартість сеї назви чисто суб’єктивна: я прикладаю до другого свою особисту мірку, і коли він під неї не підходить, так зараз і ренегат! А що дехто з цих наших «ренегатів», з того нашого «сміття» (н[а]пр., Наумович, Дідицький і др.) зробив для розвою галицько-руської суспільності і простого народу десять раз більше, ніж деяка сотня неренегатів, про се редакції «Правди» байдуже, бо се не підходить під мірку виключно національну.

І знов тут приходиться нам повторити те, що ми сказали вище. Ред[акція] «Правди» сміло гукає: ренегати, сміття, запроданці, – а навіть думкою не збігає в той бік, щоб запитати себе: а відки ж вони взялись? Що їх породило і що їх держить на світі? Правда, ред[акція] «Правди» склоняється до признання, що крім запроданства, т. є. рублів, є тут ще щось інше, є відповідний грунт, є «атмосфера, що сприяє зростати бур’яну». Що се за грунт, яка се атмосфера, редакція не вияснює, хсч се, мабуть, повинно б бути першим її ділом, коли хоче подавати рецепти санаційні.

Що грунт такий справді єсть і то не в самій інтелігенції, а і в простім народі, і то не лиш в темнім, а і в освіченім, на се ми подаємо ред[акції] «Правди» ось який факт, – нехай розміркує! Був час, що «Наука» Наумовича мала около 3000 передплатників, число, до якого ніколи не доходила жодна часопись українофільська. «Наука» та держиться й досі, і народ читає її з уподобанням, помимо процесів, еміграції Наумовича і заказів консисторіальних і т. ін. «Правда русская» Гр. Купчанка розходиться між народом також дуже численно; ми знаємо случаї, що навіть в селах, як на наші обставини, найбільш освічені мужики передплачують її потайки, боячись священика-народовця і заказу консисторіального, і хоч мають читальню, то газету Купчанка читають приватно по хатах і ховаються з нею, як з не знати яким добром, – і се ті самі мужики, що устроюють урочисті вечорниці в пам’ять Шевченка й Шашкевича!

А не забуваймо, що і між інтелігентними галицько-руськими «запроданцями» находяться люди, котрі, чи то за мужиком, чи за справою язика та письма руського десять раз сміліше уймуться, десять раз скоріше наразяться властям і всяким сильным мира сего, ніж не один народовець. Не забуваймо, що між тими «запроданцями» находились і находяться люди, що весь вік жиють в найскромніших відносинах, в тісноті й бідності, служачи справі, котра їм видається справедливою, що не вагуються наложити руку на себе, коли побачать, що діло, в котрому вони бачили силу і честь народну, упадає. Коли чую, щодо таких людей прикладається слово «запроданці», то все мені пригадуються давні відьми та чарівниці, котрих усякі ортодокси палили на стосах за те, що вони запродались чортові, хоч ті нещасні запроданці жили звичайно в найбільшій нужді і ніколи не мали ніякої користі з того запродання.

З такою самою формально національною міркою ред[акція] «Правди» підходить до міркування про відносини русинів до літератури російської. Правду мовити, ми гаразд не тямимо, що в сій справі неясного і що треба вияснити. Відносини українсько-руської (але не общеруської) інтелігенції до російського письменства і до великоруського, чи московського народу повинні бути такими самісінькими, як і до всякого іншого письменства, чи то до французького, чи до шведського, як і до кожного з сусідніх народів: хто хоче і має на те спроможність, нехай читає, нехай стежить, як хоче, письменство. І, сказавши сю непохитну догму, ред[акція] «Правди» думає, мабуть, що сказала не знати яку мудрість, хоч на самому чолі тої мудрості сама поклала фатальні слова: ми не тямимо гаразд. А коли не тямите, так пощо ж догми ставите і другим вірити в них приказуєте? І пощо, не тямлячи гаразд діла, подаєте перед усією Україною донос на Товариство Шевченка, що ось, мовляв, воно в своєму органі устами добродія Чудака пропагує «общеруськість»? Чи се гарно, чи се до лиця українсько-європейському органові?

А що воно справді так, що ред[акція] «Правди» не тямить і не хоче тямити того, про що взялась відповідати «Зорі», се видно вже з вищенаведених слів її доктринерської і пустої догми. Д[обродій] Чудак в «Зорі» навів цілу купу фактів, щоб показати, що література російська для русинів-українців має далеко іншу, відмінну вагу, ніж всі другі літератури європейські; відповідаючи «Зорі», повинна б була редакція «Правди» поперед усього вдарити на сей пункт, розібрати і розважити ті факти. Так ні, ред[акція] «Правди» замість того виголошує свою догму і думає, що нею вже відразу прикрила всі аргументи д. Чудака.

Але для нас, галицьких русинів, котрі на собі самих досвідили, як безмірно відмінний вплив мали на нас твори Ауербаха, Шпільгагена, Дюма, Діккенса і др[угих] європейців а твори Тургенева, Толстого, Щедріна, Успенського, Решетникова та Некрасова і др., – для нас ся догма ред[акції] «Правди» є тільки в’язанкою пустих слів, нічим більше. Коли ред[акція] «Правди» не тямить гаразд, чому се так, то ми їй скажемо. Коли твори літератур європейських нам подобались, порушували наш смак естетичний і нашу фантазію, то твори росіян мучили нас, порушували наше сумління, будили в нас чоловіка, будили любов до бідних та покривджених. Отсе іменно, а не пропаганду общеруськості, мали на меті давні статті д. Українця в «Правді», це показує й стаття д. Чудака в «Зорі».

Правда, статті ті, крім загальнолюдського, демократичного боку, мають ще й бік політичний, і ред[акція] «Правди» проти нього загородилась знов догмою: відносини русинів до московського народу повинні бути такі самі, як і до всякого другого народу. Дивно нам, що се говорить редакція органу політичного, котрій мусять бути відомі реальні факти й обставини, а в числі їх і такі, що більша половина русинів-українців живе в Росії, безпосередньо приклеєна до народу московського, що той народ московський утворив велику державу, до котрої так чи інак звертаються очі всієї Слов’янщини, що та держава обнімає з двох боків і Галицьку Русь, що той народ московський витворив життя духове, літературне й наукове, котре також тисячними потоками ненастанно впливає і на Україну, й на нас. Нащо далеко шукати! Візьмім примір Угорщини, і нехай ред[акція] «Правди» скаже по совісті: нема найменшої різниці, чи русини угорські пильніше звертають увагу на мадяр, чи на Росію! А все ж таки, доки ті русини звертали очі свої на Росію, у них проявлялось хоч яке-таке життя народне, були хоч які-такі писателі, газети, починався й рух народний, прокидалось і народовство серед молодіжі. А тепер, коли зв’язки з Росією порваті, коли очі угорської інтелігенції звернулись до Пешта, – що там осталось?

Пора нам кінчити цю замітку. З жалем сказати мусимо: зовсім не того ми ждали від «Правди», зовсім не такі мали надії в часі, коли вона засновувалась і коли й самі ми готові були всіма силами допомагати її зростові. І коли б ми мусили вважати «Правду» таку, як вона тепер є, міркою того, чим стала українська інтелігенція і до чого дійшла політична та громадська думка серед неї, то ми мусили б тільки руки заломити. На щастя, так воно не є, і в самій «Правді» деякі статті (як, приміром), дуже інтересна з многих поглядів стаття «Слов’янським гостям») показують, що там не перевелись, є ще люди, у котрих слово українське не на те тільки, щоб молоти ні в дрова, ні в тріски що на язик навернеться – про Сербію, про Занзібар, про шведську конституцію, про штунду, про швейцарські альменди і про полонізацію русинів в Галичині, – але служить до виказування поважних поглядів. Остається нам тільки бажати, щоб такі поважні люди взяли в редакції «Правди» верх над тими, що, до словам старого Софокла, мабуть, вітряками вродились – та й мелють.

http://www.i-franko.name/uk/Publicistics/1889/FormalnyjIRealnyjNacionalizm.html