Безидейный национализм.
Как просто, метко и точно высказывается Михалков о царице.
Как просто, метко и точно высказывается Михалков о царице. В этом высказывании суть сегодняшней России. С Михалковым можно соглашаться, можно и нет. Но у нас на Украине я ни разу не слышал, что бы кто-то так открыто и смело высказался. И главное очень доступно. У нас же как начнут туманно говорить о "нации", "национализме" и пр. А в чем опора его? Он же голый и без идеи. А здесь в пятиминутной речи реальная оценка сегодняшней современной России.
А мы то памятники Ленину сносим и кричим о нации, то другая крайность. Нация - нацией, но кто из сегодняшних политиков сможет вот так метко покритиковать наших правителей - царей? Беда в том, что и критиковать не кого. Ото и весь национализм с нашими псевдопатриотами времен Директории и Центральной Рады.
Грустно, хоть они и наши проводыри бывшие, но их даже сегодня, никто и не цитирует. У русских, как видно,
по-другому.
- Перегляди
- 7571
- Подобається
- 0
- Не подобається
- 0
Розмова громади
КОМЕНТАРІ 6
Історичні коментарі доступні лише для читання.
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб залишити коментар.
Но я хочу сказать совсем другое. Дело в том, что мощь такого государства как Россия определяется историей. Можно долго дисскутировать кто и что больше сделал для Росси - и Петр Великий, Александр I и II, Николай II и императрицы. Но ведь это же мощь России. Кто-то боготворит Петра Великого. Кто-то ту же Императрицу, которая по словам Михалкова, побоялась отменить крепостное право и на вине которой лежит Октябрский переворот в 17 году. Но в чем-то другом для той же России она сделала болше.
А кого боготворить и кем гордится нам украинцам? Вот в чем вопрос. Все эти аморфные Грушевские, метающиеся в разные стороны Винниченки никогда не имели то вообшем и власти большой.
И никогда ни один кинематографист в Украине не скажет так же точно и метко о каком-то нашем правителе, как сказал Михалков. Я просто привел для примера.
Да и политик то же. Один только сухой безидейный национализм и все.
“ Народ завоюєте не тоді, коли здолаєте його опір, а тоді
коли напишите йому його історію.”
Римський філософ Салюстій.
Останні століття історію українського народу писали росіяни. Які завоювали нас, а потім століттями обгрунтовували “історичну справедливість воз’єднання двох братніх народів”.
Раніше випусники історичних факультетів не знали елементарних фактів з історії України. Вони знали історію більшовицької партіїї з погляду Сталіна та його холуїв.
В 1919 році вся Україна була охоплена повстаннями проти червоних окупантів: лише протягом одного квітня вУкраїні відбулося 93 селянських повстання. А з квітня до середини червня 1919 р., як свідчить Українська радянська енциклопедія, кількість збройних виступів українського селянства досягла неймовірної кількості — 328 повстань. Ці — далеко не сухі — цифри спростовують твердження російських більшовиків про хліб і сіль, з якими начебто зустрічали їх українські східняки.
Не хлібом і сіллю, а гартованою сталлю і кулями зустрічали непроханих гостей наддніпрянці.
Відверто про завдання російських більшовиків висловився нарком внутрішніх справ т.зв. УССР Владімір Антонов-Саратовский: “ Я пришел сюда не для того, чтобы блюсти справедливость, моя цель — уничтожать и искоренять. Вот и всё “.
Перша світова війна в долі українського народу — це шанс пробудження, виведення зі стану рабської рівноваги, зупинення ассиміляції, злиття в “єдиному російському морі”.
У XIX ст. здавалось, що Український народ завершує свою історичну ходу. Як політичного явища нас вже не існувало. Існувала хлопська маса, рабсила, поживний субстрат для хижого російського птаха. Існував малоросійський білок, який не пробудило до творчого життя навіть Шевченкове слово. Україна ще не розуміла свого історичного шансу і продовжувала дрімати. Але її настирливо будили — полки, дивізії, армії, фронти бурхливо перекочувались через неї, брутально б’ючи її — ще сонну — під дих.
Перша світова війна, освіжила почуття українців, мілітарно вишколила мільйони бійців, підготувала для національної революції прекрасні старшинські кадри, створила українську військову еліту.
Перша світова війна зробила ще одну величезної ваги справу — озброїла український народ: сотні тисяч рушниць та кулеметів з полів битв перекочували в комори дядьків та під стріхи їхніх хат. І, дбайливо змащені, дожидали свого часу. Такої кількості зброї український народ ще ніколи не мав...
Одне, чого не зробила війна, не розвіяла російського дурману в головах малоросійської інтелігенції. Маса українців протрезвіла, а інтелігенція продовжувала перебувати в наркотичному полоні, як вони казали, “передової російської культури”. І раз у раз заганяла в спину національної революції ніж проросійської демагогії.
“ Українці не мають наміру одривати Україну від Росії ... — за український народ “вирішував” кімнатний теоретик Михайло Грушевський — Вони хочуть зостатись в добровільному і вільному зв’язку з нею”.
А В.Винниченко, який почував “себе в Московії дома” — рішуче виступав проти творення українського війська.
Навіть Симон Петлюра не міг вирватись з тенетів смертельного для нас русофільства. І закликав українців захищати Росію на фронтах Першої світової.
Але через туман демагогії про “братерство української та російської демократії”, “про спільний дім — Російську федерацію” все наполегливіше пробивався голос прямого нащадка Т.Шевченка — ідеолога та організатора українського війська Миколи Міхновського: “Основою війни є біологічний закон за існування — писав він. Ми виголошуємо — що візьмемо силою те, що нам належить по праву... Ми не хочемо більше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. І кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось !” Лише те, що Міхновський зі своїми однодумцями — створив перші два полки українського війська — ім. Гетьмана Богдана Хмельницікого та ім. Гетьмана Павла Полуботка — ставить його в ряд визначних синів нашої Батьківщини.
Так вот ни один наш крупный известный деятель культуры, никогда не процитирует наших псевдопатриотов. Уж очень они мелки были. В отличие от кацапов, где Михалков перечисляет плюсы и минусы царицы Екатерины.
Так вы, Олекса, хотите гордиться Михновским? Ну, уж очень эта фигурка мелкая по сравнению с российскими царями, которые творили мощь России.
Не, это даже несопаставимо сравнивать Михновского и царей России.
Традиції які виросли з рідного кореня і ознаменовують духовну незалежність (незалежність від іноземних релігій, традицій, ідеологій) — святі. На таких святих традиціях Народ сам себе вдосконалює, утверджує, визначає. Він гордий, по-своєму чеснотливий. І це дає йому натхнення перемагати труднощі, лихоліття, робить його великою нацією.
Щодня і всюди, нам українцям — власникам найбагатшої землі, треба пам'ятати, що справа не в гаслах ”справедливість“, ”справедливий закон“, ”справедливий суд“, ”справедлива конституція“ і т.д., а в тому, чия у них сутність і який у них зміст, і кому вони служать, і хто їхній можновладець?
По чужому осправедливлений народ не є народом — є людністю без власного духовного обличчя. Справедливість чужого походження навіть тоді, коли вона буде найсправедливішою — українцям непотрібна.