Історія Канева. Кінець ХХ століття. ч.7

Пiслявоєнний перiод починався iз кризи в усьому, але невдовзi запрацювали у Каневi деревообробний комбiнат i цегельний завод. У 1946 - 1950 рр. введено в дiю водогiн, вiдновлено житловi та комунальнi споруди, розширено електромережу, забруковано 4 центральнi вулицi. За три роки мешканцi Канева посадили понад 400.000 дерев i кущiв. В зеленi шати одяглися мiськi сквери, вулицi, яри i пiд`їзднi дороги.
У 1956 роцi в Каневi вiдкрили педучилище. А в 1961-у в найчарiвнiшому мiсцi Канева, неподалiк могили Т.Г.Шевченка за три мiсяцi побудували оригiнальної конструкцiї примiщення лiтнього готелю, що одержав назву "Тарасова гора". На святкування 100-рiччя з дня смертi Т.Г.Шевченка мав приїхати тодiшнiй партiйний i державний лiдер М.С.Хрущов i йому приготували окремi апартаменти. Хрущов, як i планувалося, приїхав у Канiв, поклав квiти на могилу Кобзаря, зайшов до новенького готелю, але в ньому не зупинився, а вiдпочивав на одному з днiпровських островiв на лонi природи. Готель же потому став престижним мiсцем вiдпочинку мiнiстрiв, академiкiв, письменникiв, знаменитих артистiв i т.д. З часом готель занедбали, вiн втратив свою славу i перетворився у звичайне пристанище для приїжджих, а потiм взагалi був закритий (лише недавно пiсля тривалої реконструкцiї готель знову ожив i приймає вiдпочиваючих).
У тому ж 1961 роцi письменники, якi з`їхалися до Канева на вiдзначення сотої рiчницi з дня смертi Кобзаря, посадили на Тарасовiй горi сто молодих дубкiв.
А нижче греблi на намитому грунтi розпочалося будiвництво нового типового багатоповерхового району, який остаточно змiнив образи центральної частини мiста. Старожили назвали цей район Намивом, а його творцi (архiтектори Київського iнституту Дiпромiст О.Трикаш i М.Хршановська) - мiстечком гiдробудiвельникiв.
У наступнi роки в Каневi побудовано кiлька промислових пiдприємств: електромеханiчний завод "Магнiт", завод "Медтехника", виробниче пiдприємство "Закордоненерго" та iншi. Але, переважно, мiсцева промисловiсть - це невеликi переробнi заводи, що працюють на життєзабезпечення мiста.
З року в рiк оновлюється сивочолий Канiв. Зводяться чепурнi новобудови в центрi i на околицях, з`являються новi вулицi i цiлi житловi райони. Днiпровськi схили милують зiр пишною зеленню i чудовими архiтектурними ансамблями: старовинними i новими. Серед них i вiдновлений особняк минулого столiття на центральнiй площi (в якому зараз розмiстився клуб-музей вiйни), i оригiнальна споруда контори держлiсгоспу (вдале поєднання богуславського каменю з високоякiсною донецькою цеглою та коломийською черепицею).
Серед приватних будинкiв, безумовно, привертає увагу оселя Вiктора Анастасiйовича Сала (на розi вулицi Першого Травня i провулку Матросова). Прикрашаючи її, господар наслiдував кращi художнi традицiї минулого, адже розпис хат- це здавна поширений на Українi вид народної творчостi. Про нього згадується у пiснях, думах, прислiв`ях, колядках, художнiй лiтературi. Стародавнi мешканцi України оздоблювали стiни жител, окремi архiтектурнi деталi, iнтер`єри хат звiриними сюжетами, геометричним орнаментом, згодом з`явились квiтковi мотиви. У ХVIII ст. малюнками прикрашали комин печi, стiну над лежанкою, простiнки мiж вiкнами, сволоки, а також зовнiшнi стiни хат i надвiрнi споруди. Прикрашене таким чином житло мало вигляд святковий, життєрадiсний. На Канiвщинi розпис хат перетворився на певний фах. Але традицiї, як люди: нарожуютья, живуть i , на жаль, вiдходять. Їх змiнюють iншi, не завжди кращi. Зникли i "розписнi" хати. Отже, садибу В.А.Сала можна без перебiльшення назвати унiкальною.
На зовнiшнiй стiнi його хати великий портрет Шевченка, обрамлений ураїнським нацiональним орнаментом. Портрет виконаний олiйними фарбами, орнамент господар придумав сам. Продовження темина iнших надвiрних спорудах. На однiй, що вiд дороги,- автор скомпанував картину "Шевченкове село". У самому будинку, вже будучи пенсiонером, В.А.Сало створив розпис- краєвид Тарасової гори.
Одна з найбiльш значних споруд центру- триповерховий комплекс культосвiтнього училища, що височить на макiвцi гори над центральною площею. Мiсто молодiє обдарованою студентською молоддю, яка впевнено починає тут свiй життєвий i творчий шлях. Серед учбових закладiв Канева- ПТУ, шiсть загальноосвiтнiх шкiл, лiцей, школа мистецтв.
У 1978 роцi в Каневi побудовано базу молодiжного туризму "Славутич", яка зараз, на жаль, за призначенням не використовується.
Забудова мiста провадиться за генеральним планом, складеним у 1980 роцi. Вiн вiдзначається чiтким зонуванням територiї: зона меморiальних паркiв, курортiв i масового вiдпочинку, жила i промислова зони.
Миру i спокою прагнув Канiв у всi часи свого iснування. Але щоразу Смерть приходила на цю землю. I кожного разу у новiй подобi. Гримiла кiннотою Батия i танками Адольфа Гiтлера, вбиралась у золотi шати володарiв стамбульських, варшавських, московських, у сiрi мишачi мундири НКВС... У квiтнi 1986, уклавши союз з Брехнею, Смерть прийшла зненацька i була зовсiм невидимою. Пiсля вибуху на Чонобильськiй АЕС протягом кiлькох днiв на Канiвську землю осiдав смертоносний пил. Мiсто опинилось в зонi радiацiйного забруднення. А це вже трагедiя не тiльки нинiшнього, а й кiлькох наступних поколiнь канiвчан. Як не згадати тут мудрi слова, що "рiдну землю ми не одержали у спадок вiд батькiв, а взяли в борг у своїх дiтей". I так завинили перед ними...
До сумної дати - 10-рiччя Чорнобильської катастрофи у Каневi з`явилось рiдкiсне видання - так званий "Бруслиновський календар-96" (його автор - письменник Євген Бруслиновський з Канева). У ньому вибух на АЕС став вiхою для iншого вiдлiку часу: незвичного для багатьох, але зрозумiлого для всiх, хто зазнав Чорнобильського лиха, хто живе на вражених територiях, сiє хлiб, народжує дiтей i не збирається звiдси тiкати, хто живе у зупиненому часi, у зламаному просторi.
Звiдусiль до Канева, як колись на прощу до святої Лаври, їдуть полiтичнi i культурнi дiячi. Звiдси починають знайомство з Україною дипломати i численнi iноземнi гостi. Усi вони кажуть, що десь там, за кордоном, таке мiсто, як Канiв було б туристською меккою. Туризм i прославив i збагатив би його. Важко не погодитись. Якби був у Каневi туристський суперсервiс - мiсто володiло б ключами вiд матерiального раю.
Але слiд бути реалiстами - до суперсервiсу ще дуже далеко. Нинi у Каневi скрутно навiть з питною водою та елементарними вигодами. I бюджет мiської Ради мекки не потягне. Це так, сам Канiв не оновиться; але як прикро за багатьох канiвчан, за друзiв, знайомих - всiх, хто в сум`яттi повсякденного життя не бачить краси свого мiста, не цiкавиться його минулим, i цим безсоромно себе обкрадає. Доводиться тiльки шкодувати, що до свого, рiдного, ми ставимось, як до буденного, а тому не можемо навiть належно оцiнти те, чим захоплюються i милуються численнi гостi Канева.
Мiсто вабить i зачаровує кожного, хто випадком прибуває сюди. Має Канiв мiста-побратими на Українi - Богодухiв, в Росiї - Льгов, у Бiлорусiї - Кобрин, в США - Сонома, у Нiмеччинi - Фiрзен. Гостинно вiтають канiвчани всiх, хто приїздить з добрими намiрами, дякують за допомогу мiсту у скрутний для України час економiчного занепаду. I кожен з гостей Канева вважає своїм обов`язком пiднятись на Тарасову гору, щоб вшанувати пам`ять Шевченка, бо не вiдвiдати Канева i Тарасової гори - значить не побачити України.
Багато гарних, щирих слiв сказано про наше мiсто, але краще один раз побачити, нiж сто раз почути. Приїздiть на нашу благословенну землю i ви переконаєтесь, що коли Київ - столиця України, то Канiв - безперечно - її душа.
Канiвська земля дихає iсторiєю. Її славетний родовiд сягає такої глибини, що й повiрити важко. По нiй хочеться ступати тихо i обережно, а подекуди навшпиньках. Тут - найчистiшi струмки наших духовнх витокiв. А тому завершити свою розповiдь про Канiв менi хочеться словами письменника Вiктора Астафьєва: "Да будет святость в душе тех, кто ступает на эту землю!"
ВIД УПОРЯДНИКА. У життi кожного настає час, коли виникає доконечна потреба озирнутися, вiдчути себе частиною нацiонального стовбура, корiння якого мiцно вросло в багатовiкову iсторiю. Це закономiрно, бо там, у давнинi - витоки наших звершнь i причини помилок i невдач. А тому в думках i спогадах ми повертаємось туди, де, як здавна кажуть, зарите наше пуповиння, а почуття любовi до рiдного краю є своєрiдним мiстком, що єднає поколiння минулi з поколiннями нинiшнiми i прийдешнiми. Адже кожен населенний пункт - не просто маленька позначка на картi, а й пам`ятне, священне мiсце витокiв нашого родоводу.
Старовинний Канiв ще чекає на доскiпливих дослiдникiв i сумлiнних лiтописцiв. Через прадавнє густе решето його iсторiї висiялось стiльки подiй i iмен, що це невелике мiстечко помiтно вирiзняється з-помiж iнших iсторичних мiст України. Багато завзятих i самовiдданих краєзнавцiв в рiзнi часи i за рiзних iсторичних обставин, звiсно i беззвiсно писали, збирали, друкували i зберiгали окремi уривчатi вiдомостi з iсторiї нашого мiста. Вони, мов розпорошенi золотинки, довго чекали свого часу, аби зiбратися до купи. Ця книжка- спроба їх об`єднати. Вона не претендує на абсолютну повноту висвiтлення матерiалу, але публiкацiя вiдомих на сьогоднi фактiв з iсторiї мiста, вибраних iз численних джерел, можливо, спонукає до подальших пошукiв, iнших дослiдникiв, якi продовжать i поглиблять лiтопис Канева. Хай стане вона в нагодi тим, хто любить Канiв, живе в ньому, цiкавиться його минулим, тим, хто творитиме його майбутнє i писатиме його iсторiю далi. Саме тому хочеться навести слова українського мовознавця, фольклориста та iсторика Михайла Лучкая, зверненi до послiдовникiв, якими завершив вiн свою "Слов`яно-Руську граматику": "Я сам нiчого бiльше собi не бажаю, як багатьох тих, хто будуть виправляти та удосконалювати, тому що так розвивались мистецтво i знання i так будуть розвиватись завжди".
1999
Пiслявоєнний перiод починався iз кризи в усьому, але невдовзi запрацювали у Каневi деревообробний комбiнат i цегельний завод. У 1946 - 1950 рр. введено в дiю водогiн, вiдновлено житловi та комунальнi споруди, розширено електромережу, забруковано 4 центральнi вулицi. За три роки мешканцi Канева посадили понад 400.000 дерев i кущiв. В зеленi шати одяглися мiськi сквери, вулицi, яри i пiд`їзднi дороги.
У 1956 роцi в Каневi вiдкрили педучилище. А в 1961-у в найчарiвнiшому мiсцi Канева, неподалiк могили Т.Г.Шевченка за три мiсяцi побудували оригiнальної конструкцiї примiщення лiтнього готелю, що одержав назву "Тарасова гора". На святкування 100-рiччя з дня смертi Т.Г.Шевченка мав приїхати тодiшнiй партiйний i державний лiдер М.С.Хрущов i йому приготували окремi апартаменти. Хрущов, як i планувалося, приїхав у Канiв, поклав квiти на могилу Кобзаря, зайшов до новенького готелю, але в ньому не зупинився, а вiдпочивав на одному з днiпровських островiв на лонi природи. Готель же потому став престижним мiсцем вiдпочинку мiнiстрiв, академiкiв, письменникiв, знаменитих артистiв i т.д. З часом готель занедбали, вiн втратив свою славу i перетворився у звичайне пристанище для приїжджих, а потiм взагалi був закритий (лише недавно пiсля тривалої реконструкцiї готель знову ожив i приймає вiдпочиваючих).
У тому ж 1961 роцi письменники, якi з`їхалися до Канева на вiдзначення сотої рiчницi з дня смертi Кобзаря, посадили на Тарасовiй горi сто молодих дубкiв.
А нижче греблi на намитому грунтi розпочалося будiвництво нового типового багатоповерхового району, який остаточно змiнив образи центральної частини мiста. Старожили назвали цей район Намивом, а його творцi (архiтектори Київського iнституту Дiпромiст О.Трикаш i М.Хршановська) - мiстечком гiдробудiвельникiв.
У наступнi роки в Каневi побудовано кiлька промислових пiдприємств: електромеханiчний завод "Магнiт", завод "Медтехника", виробниче пiдприємство "Закордоненерго" та iншi. Але, переважно, мiсцева промисловiсть - це невеликi переробнi заводи, що працюють на життєзабезпечення мiста.
З року в рiк оновлюється сивочолий Канiв. Зводяться чепурнi новобудови в центрi i на околицях, з`являються новi вулицi i цiлi житловi райони. Днiпровськi схили милують зiр пишною зеленню i чудовими архiтектурними ансамблями: старовинними i новими. Серед них i вiдновлений особняк минулого столiття на центральнiй площi (в якому зараз розмiстився клуб-музей вiйни), i оригiнальна споруда контори держлiсгоспу (вдале поєднання богуславського каменю з високоякiсною донецькою цеглою та коломийською черепицею).
Серед приватних будинкiв, безумовно, привертає увагу оселя Вiктора Анастасiйовича Сала (на розi вулицi Першого Травня i провулку Матросова). Прикрашаючи її, господар наслiдував кращi художнi традицiї минулого, адже розпис хат- це здавна поширений на Українi вид народної творчостi. Про нього згадується у пiснях, думах, прислiв`ях, колядках, художнiй лiтературi. Стародавнi мешканцi України оздоблювали стiни жител, окремi архiтектурнi деталi, iнтер`єри хат звiриними сюжетами, геометричним орнаментом, згодом з`явились квiтковi мотиви. У ХVIII ст. малюнками прикрашали комин печi, стiну над лежанкою, простiнки мiж вiкнами, сволоки, а також зовнiшнi стiни хат i надвiрнi споруди. Прикрашене таким чином житло мало вигляд святковий, життєрадiсний. На Канiвщинi розпис хат перетворився на певний фах. Але традицiї, як люди: нарожуютья, живуть i , на жаль, вiдходять. Їх змiнюють iншi, не завжди кращi. Зникли i "розписнi" хати. Отже, садибу В.А.Сала можна без перебiльшення назвати унiкальною.
На зовнiшнiй стiнi його хати великий портрет Шевченка, обрамлений ураїнським нацiональним орнаментом. Портрет виконаний олiйними фарбами, орнамент господар придумав сам. Продовження темина iнших надвiрних спорудах. На однiй, що вiд дороги,- автор скомпанував картину "Шевченкове село". У самому будинку, вже будучи пенсiонером, В.А.Сало створив розпис- краєвид Тарасової гори.
Одна з найбiльш значних споруд центру- триповерховий комплекс культосвiтнього училища, що височить на макiвцi гори над центральною площею. Мiсто молодiє обдарованою студентською молоддю, яка впевнено починає тут свiй життєвий i творчий шлях. Серед учбових закладiв Канева- ПТУ, шiсть загальноосвiтнiх шкiл, лiцей, школа мистецтв.
У 1978 роцi в Каневi побудовано базу молодiжного туризму "Славутич", яка зараз, на жаль, за призначенням не використовується.
Забудова мiста провадиться за генеральним планом, складеним у 1980 роцi. Вiн вiдзначається чiтким зонуванням територiї: зона меморiальних паркiв, курортiв i масового вiдпочинку, жила i промислова зони.
Миру i спокою прагнув Канiв у всi часи свого iснування. Але щоразу Смерть приходила на цю землю. I кожного разу у новiй подобi. Гримiла кiннотою Батия i танками Адольфа Гiтлера, вбиралась у золотi шати володарiв стамбульських, варшавських, московських, у сiрi мишачi мундири НКВС... У квiтнi 1986, уклавши союз з Брехнею, Смерть прийшла зненацька i була зовсiм невидимою. Пiсля вибуху на Чонобильськiй АЕС протягом кiлькох днiв на Канiвську землю осiдав смертоносний пил. Мiсто опинилось в зонi радiацiйного забруднення. А це вже трагедiя не тiльки нинiшнього, а й кiлькох наступних поколiнь канiвчан. Як не згадати тут мудрi слова, що "рiдну землю ми не одержали у спадок вiд батькiв, а взяли в борг у своїх дiтей". I так завинили перед ними...
До сумної дати - 10-рiччя Чорнобильської катастрофи у Каневi з`явилось рiдкiсне видання - так званий "Бруслиновський календар-96" (його автор - письменник Євген Бруслиновський з Канева). У ньому вибух на АЕС став вiхою для iншого вiдлiку часу: незвичного для багатьох, але зрозумiлого для всiх, хто зазнав Чорнобильського лиха, хто живе на вражених територiях, сiє хлiб, народжує дiтей i не збирається звiдси тiкати, хто живе у зупиненому часi, у зламаному просторi.
Звiдусiль до Канева, як колись на прощу до святої Лаври, їдуть полiтичнi i культурнi дiячi. Звiдси починають знайомство з Україною дипломати i численнi iноземнi гостi. Усi вони кажуть, що десь там, за кордоном, таке мiсто, як Канiв було б туристською меккою. Туризм i прославив i збагатив би його. Важко не погодитись. Якби був у Каневi туристський суперсервiс - мiсто володiло б ключами вiд матерiального раю.
Але слiд бути реалiстами - до суперсервiсу ще дуже далеко. Нинi у Каневi скрутно навiть з питною водою та елементарними вигодами. I бюджет мiської Ради мекки не потягне. Це так, сам Канiв не оновиться; але як прикро за багатьох канiвчан, за друзiв, знайомих - всiх, хто в сум`яттi повсякденного життя не бачить краси свого мiста, не цiкавиться його минулим, i цим безсоромно себе обкрадає. Доводиться тiльки шкодувати, що до свого, рiдного, ми ставимось, як до буденного, а тому не можемо навiть належно оцiнти те, чим захоплюються i милуються численнi гостi Канева.
Мiсто вабить i зачаровує кожного, хто випадком прибуває сюди. Має Канiв мiста-побратими на Українi - Богодухiв, в Росiї - Льгов, у Бiлорусiї - Кобрин, в США - Сонома, у Нiмеччинi - Фiрзен. Гостинно вiтають канiвчани всiх, хто приїздить з добрими намiрами, дякують за допомогу мiсту у скрутний для України час економiчного занепаду. I кожен з гостей Канева вважає своїм обов`язком пiднятись на Тарасову гору, щоб вшанувати пам`ять Шевченка, бо не вiдвiдати Канева i Тарасової гори - значить не побачити України.
Багато гарних, щирих слiв сказано про наше мiсто, але краще один раз побачити, нiж сто раз почути. Приїздiть на нашу благословенну землю i ви переконаєтесь, що коли Київ - столиця України, то Канiв - безперечно - її душа.
Канiвська земля дихає iсторiєю. Її славетний родовiд сягає такої глибини, що й повiрити важко. По нiй хочеться ступати тихо i обережно, а подекуди навшпиньках. Тут - найчистiшi струмки наших духовнх витокiв. А тому завершити свою розповiдь про Канiв менi хочеться словами письменника Вiктора Астафьєва: "Да будет святость в душе тех, кто ступает на эту землю!"
ВIД УПОРЯДНИКА. У життi кожного настає час, коли виникає доконечна потреба озирнутися, вiдчути себе частиною нацiонального стовбура, корiння якого мiцно вросло в багатовiкову iсторiю. Це закономiрно, бо там, у давнинi - витоки наших звершнь i причини помилок i невдач. А тому в думках i спогадах ми повертаємось туди, де, як здавна кажуть, зарите наше пуповиння, а почуття любовi до рiдного краю є своєрiдним мiстком, що єднає поколiння минулi з поколiннями нинiшнiми i прийдешнiми. Адже кожен населенний пункт - не просто маленька позначка на картi, а й пам`ятне, священне мiсце витокiв нашого родоводу.
Старовинний Канiв ще чекає на доскiпливих дослiдникiв i сумлiнних лiтописцiв. Через прадавнє густе решето його iсторiї висiялось стiльки подiй i iмен, що це невелике мiстечко помiтно вирiзняється з-помiж iнших iсторичних мiст України. Багато завзятих i самовiдданих краєзнавцiв в рiзнi часи i за рiзних iсторичних обставин, звiсно i беззвiсно писали, збирали, друкували i зберiгали окремi уривчатi вiдомостi з iсторiї нашого мiста. Вони, мов розпорошенi золотинки, довго чекали свого часу, аби зiбратися до купи. Ця книжка- спроба їх об`єднати. Вона не претендує на абсолютну повноту висвiтлення матерiалу, але публiкацiя вiдомих на сьогоднi фактiв з iсторiї мiста, вибраних iз численних джерел, можливо, спонукає до подальших пошукiв, iнших дослiдникiв, якi продовжать i поглиблять лiтопис Канева. Хай стане вона в нагодi тим, хто любить Канiв, живе в ньому, цiкавиться його минулим, тим, хто творитиме його майбутнє i писатиме його iсторiю далi. Саме тому хочеться навести слова українського мовознавця, фольклориста та iсторика Михайла Лучкая, зверненi до послiдовникiв, якими завершив вiн свою "Слов`яно-Руську граматику": "Я сам нiчого бiльше собi не бажаю, як багатьох тих, хто будуть виправляти та удосконалювати, тому що так розвивались мистецтво i знання i так будуть розвиватись завжди".

О.Білик 1999