День української писемності та мови
Сьогодні, 9 листопада, в Україні відзначається День української писемності та мови. Свято встановлене указом Президента в 1997 році.
Згідно з традицією, в цей день покладають квіти до пам\'ятника преподобного Нестора Літописця; заохочують видавництва, що випускають літературу українською мовою; відзначають кращих популяризаторів українського слова.
Нагадаємо, на початку листопада Рада прийняла закон, яким вироблена в Україні аудіовізуальна продукція в ефірі теле-і радіокомпаній знизилася з 50% до 25%.
До 25-річчя незалежності України з\'явиться новий 20-томний тлумачний словник української мови. У словнику будуть слова з ремарками \"жаргонне\", \"вульгарне\", \"грубе\", наприклад, буде слово \"мент\".
- Перегляди
- 5824
- Подобається
- 6
- Не подобається
- 2
Розмова громади
КОМЕНТАРІ 36
Історичні коментарі доступні лише для читання.
Увійдіть або зареєструйтеся, щоб залишити коментар.
Є Україна, є українська мова (до речі, материнська Прамова світу) - і баста! А інші мови - мови чужинські, зрештою напливні від праукраїнської. Росіяни (та й інші також) ніколи не пізнають цінностей своєї рідної мови, не пізнавши цінностей материнської, тобто української - мови, без якої не обійтися при поглибленому вивченні своєї, мови, яка в собі тримає секрети всіх мов. І це є гордість великоукраїнця-русича, блідою тінню якого являється прикметниковий русскій.
ось тут про Ірландію - згідно з переписом 2006 року ірландською мовою володіє понад 40% населення Ірландії.
а тут про Прибалтику... то кажеш - закрили вже тему?..
Скорее всего, древние украинцы построили эти пирамиды, чтобы с высоты всматриваться в светлое будущее.
Жаль только что раскопки прекратились. Скорее всего, пришел лечащий врач и разогнал археологов по палатам.
Ведь нет пророка в своем отечестве.
Як не жид, то москаль. Як не москаль, то пiндос...)
Точнее, его задворками.
А вкус ананасов можно обсуждать с теми, кто их пробовал(с)...)
Где-то я это уже слышал, про коленопреклоненную позу.
Это подлые пиндосы разворовали все и вся, повыкручивали лампочки и нассали в подъездах. А кой-кому даже в штаны наклали...
Леонтьева и Проханова, Михалыч, надо употреблять строго дозировано, и ни в коей мере на ночь.
Ты чего это моим возрастом обеспокоился, да все в гости зовешь, а адрес не кажешь?
Подозрительно как-то...
У кого душа болит...
Кому печеньки хоцца...
А у кого "зараз все добре, а у сусiдiв - нi!"...))
"Людина байдужа до рідної мови – дикун".
Костянтин Паустовський
Українці та українська мова. Два різних, до болю, світи і тільки в деяких точках дотичні. І сумно стає, і прикро, що у цей день мусимо ходити "у народ", знову ж таки народ – український – і доводити йому, яка ж чудова наша мова, які обов\'язки кожного перед рідною мовою, яку давню історію вона має та, водночас, – яку трагічну.
Почнімо з безсмертного і величного. У Східної Європи виникла зв\'язна проукраїнська мова. Результат: 600 тисяч слів та 500 народних пісень – це скарб, що дорівнює вартості життя. Українська мова за мелодійністю і милозвучністю посіла друге місце у світі після італійської! (російська – сьоме).
Тому, за її архаїчність і силу слова – зброї, маємо те, що маємо – її бояться та знищують століттями по сьогоднішній день.
Слабкі світу сього на сучасному етапі, процесом толерації, американізації, лібералізації чи європеїзації, діють згубно на українську мову, подібно Троянському коню. Коли москвинсько-монгольська фізична ідеологія викликала протидію, то ці процеси діють витончено та заколисуюче, але вбивчо. Відбувається страшний процес – добровільно самі ж відмовляємося від материної мови, перетворюючись в перевертнів. Давні греки тих, хто погано говорив грецькою, вважали варварами. У цьому сенсі в нас суспільство майже всуціль варварське. Українсько-англійсько-російський суржик – це хвороба, від якої потрібно лікуватись. Слово "суржик" давно відоме в Україні, насамперед у млинарстві. Суржиком називають мішанину не першого ґатунку зерна. Сьогодні дане слово вживають як назву здеградованого, убогого духового світу людини, її відірваности від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського з тим чужим, що нівелює особистість. Скалічена мова отуплює людину, зводить її мислення до примітива. Плачемося, що погано живемо, причина – зневажаємо мову. Блюзнірство – говорити про те, що духове життя залежить від економіки й добробуту, коли перед очима долі замучених, переслідуваних, репресованих українських словомовів – поетів та письменників. Чомусь в історичне безсмертя увійшли саме вони, а не ті, що процвітали за всіх режимів.
За законом, у нас в країні немає мовної цензури, тому ніхто ні за чим не слідкує: що говорять і пишуть і як саме.
З цього приводу Дейл Карнегі писав, що про людину у світі складають враження за 4 речами :
- як вона виглядає;
- що вона робить;
- як вона говорить;
- що вона говорить.
Отже, на 50 відсотків ставлення до людини у світі залежить від її мови.
Мова – це Божий феномен, кров нації. Народна мудрість гласить: "Скільки я знаю мов – стільки разів я людина". Вивчаючи инші мови, ми вивчаємо національну психологію, національний характер та світогляд, національне світосприйняття і світорозуміння инших народів. Тобто, кожна мова закодованим у ній змістом розкриває новий, инший духовний світ. Вчені підтвердили геніальний здогад Вільгельма Гумбольта, висловлений у XVIII ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від родичів до молодого покоління. Навчання мови дитина сприймає, як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких запрограмоване на майбутнє, яке залежить від правильного вивчення рідної мови і мов взагалі. Засвоюючи рідну мову, дитина вчиться дорожити духовними цінностями батьків і дідів, своїм родоводом, духовними і матеріальними цінностями рідного народу. Навчаючись і виховуючись рідною мовою, діти природно визначають і свою національну приналежність, ідентифікують себе з рідним народом. Такі діти, як правило, люблять рідну землю, природу, батьків, шанують історію предків, вивчають рідну культуру, виростають активними громадянами своєї держави – націоналістами, поважають инші мови, культури, народи. Такі діти не перероджуються, не стають "безрідними Іванами", духовними безбатченками.
На сучасному етапі перед молодими батьками постають суспільно важливі, доленосні для мільйонів діток України питання: коли найкраще починати вивчення іноземної мови, які процеси відбуваються у мисленні, внутрішньому світі дітей, коли вони ще в дошкільному віці і в початковій школі вивчають крім рідної кілька іноземних?
Пригадаймо і звернімося до праць видатних педагогів людства, їхніх ідей та проаналізуймо стан мовної освіти в Україні.
Видатний син чеського народу Ян Амос Коменський все життя писав свою фундаментальну книжку "Скарбниця чеської мови", боровся за навчання і виховання чеською мовою. У працях "Велика дидактика", "Материнська школа" обґрунтовує думку, що в жодному разі не можна допускати, аби діти в дошкільному віці і в початковій школі вивчали іноземні мови. Бо саме до 12 років пробуджуються нахили дитини, формуються рідною мовою здібності, основи моралі, патріотизму і громадянськости дітей. Цей вік, за Коменським, вік для вітчизнознавства, етнічної педагогіки, де діє закон природовідповідности виховання. Повчальним для сучасників є твердження педагога: "Якщо діти спершу вивчатимуть чужу мову, а потім рідну – це все одно, що спочатку вчити дитину їздити верхи на коні, а після цього ходити".
Німецький педагог і філософ Фрідріх Дістервег писав, що любов до рідного "притаманна товаришам по мові". Вона – основа "німецької національної свідомости, німецького національного характеру і світогляду". Глибоко продуманою і повчальною для нас, українців, є думка Дістервега про те, що в галузі освіти і виховання "все краще іноземне, загальнолюдське треба прагнути реалізовувати в національній формі, і від усього, що є чужим, антинаціональним, треба віддаляти, особливо молодших школярів". Він писав: "Ганьба кожному батькові, кожному вихователеві, який вчить німецьку дитину розмовляти іноземною мовою замість рідної!". Він вважав, що з часом, коли дитина навчиться себе ідентифікувати себе з рідним народом, і коли в неї будуть сформовані "основи національної свідомости", лише тоді можна і треба вивчати іноземні мови.
Констянтин Ушинський – видатний співвітчизник, для мільйонів батьків, учителів, науковців розкривав у своїх фундаментальних працях невідомі їм грані взаємозв\'язку мови, мовлення і мислення, пізнання инших психічних процесів і формування якостей особистости. Його погляди повністю відповідають науково-теоретичному і практичному освітньому досвіду цивілізованих країн щодо вивчення в дитинстві рідної та іноземної мов. Педагог підкреслює: "Заміняючи для дитини її рідну мову чужою, ми в кожному разі пропонуємо їй замість справжнього й багатого джерела – джерело мізерне, підроблене". Тобто, з кожною дитиною, яка змалку одночасно вивчає дві-три мови, виникає ситуація, коли б ми мали їй пояснити, що є дві-три рідних матері, дві-три Батьківщини… "При такому змішуванні великий наставник роду людського – слово – не матиме майже ніякого впливу на розвиток дитини, а без допомоги цього педагога ніякі педагоги не допоможуть". К.Ушинський розкриває, з особистого практичного досвіду, драматичні результати виховання від змішування мов у дитинстві: "Це були діти або майже цілковиті ідіоти, або діти позбавлені всякого характеру, всякої творчої сили, доступної найбільш слабоумній, але не зіпсованій вихованням дитини, що варто було б показати їх громадськости для напоумлення й рятівної науки. Бідні діти, яке страшне вбивство вчинили над вами ваші занадто дбайливі батьки: вони не тільки позбавили вас батьківщини, характеру, поезії, здорового духовного життя, а й з людей перетворили вас на ляльок для потіхи собі, на вимогу моди, на потіху суспільству, яке добровільно зрікається всякої плідної участи в житті народу".
Глибоко виважені погляди, наукову позицію К.Ушинського ще ніхто не заперечив і не спростував. Однак його ідеї в сучасних умовах (як і за царської та совєцької влади) замовчують, не вивчають у школах, педагогічних закладах і повністю ігнорують МОН України. Інакше як розуміти, що діти-українці у дошкільному віці та в початкових класах змушені вивчати чотири мови (українську, російську як більш поширену, 2 західноєвропейські). Діти національних меншин вивчають окрім чотирьох ще й п\'яту – свою рідну (болгарську, татарську, грузинську…).
Важливо згадати видатного українського мовознавця, педагога, психолога і філософа Олександра Потебню. Здобуткам ученого ще не приділено в Україні належної уваги, у нашій державі його праці не друкують понад 35 років: це є лише яскравим свідченням гострої кризи вітчизняної культури, загальної духовної, інтелектуальної та громадської байдужости, певної обмежености соціальних перспектив. Його інтелектуальна спадщина не лише повною мірою зберігає свою цінність і творчу "свіжість" у наші дні – більше того, можна із упевненістю стверджувати: якби результати досліджень Потебні належною мірою стали визначальною складовою нашої суспільної свідомости, то українці не вважали б проблеми рідного слова, його вдосконалення, очищення від отруйного, шкідливого "мулу", дальшого піднесення чимось побічним, вигаданим, штучним, мало не другорядним. Можна, в наш хиткий, непевний час тотальної ринкової торгівлі мало не всіма національними духовно-історичними цінностями, з прагматичних (виборчих, політичних) міркувань оголосити другорядними, вторинними, застарілими, не запитуваними одвічні, життєутворюючі засади самого існування українського народу – насамперед українську мову (що вже й робиться, і, очевидно, робитиметься ще активніше). Олександр Потебня писав про це: "Єдина ознака, за якою пізнаємо народ, до того ж ознака незамінна й остаточна – єдність мови".
За Потебнею, чужомовна школа гальмує розвиток інтелектуальний, моральний і духовний, чужа мова в ранньому віці витісняє форми рідної свідомости, а на її місці виникає "мерзенність запустіння" – обмеженість почуттів, урізані думки, різке зниження творчих можливостей молоді.
І в часи Потебні, й зараз набували та набувають поширення псевдонаукові "теорії" різного ґатунку, котрі виправдовують процеси денаціоналізації, "розчинення" та "поглинання" народів тим, що це, мовляв, є "історично неминучим", "прогресивним", цілком необхідним. Олександр Опанасович відповідав на це: "Так само можна б і людоїдство виправдати...".
З історії людства відомо, що кожна влада молоде покоління виховує під себе. То ж кого вона прагне виховати з наших дітей, на кого перетворити вивченням чотирьох-п\'ятьох мов? Колись у закладах освіти був "дєнь рускава язика", тепер кожен навчальний день присвячений вивченню чужих мов. За мудрими настановами криється: якщо з раннього дитинства, початкової школи иншій мові приділяти більше уваги, ніж рідній, або змішувати кілька мов, тоді у свідомості дітей відбуваються процеси і зміни, які свідчать про їхню денаціоналізацію та переродження, у масовому масштабі формуються історичне безпам\'ятство, національна меншовартість, манкуртизм і яничарство, аморальність, бездуховність та інші соціальні хвороби (національний нігілізм, алкоголізм тощо).Чи здоровими виростуть наші діти в час окупаційного озонового простору – залежить від свідомости батьків та педагогів.
П.С. Нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію. Своєю свідомістю. Юрій Іллєнко писав: "Мова є нашим кордоном, збройними силами, філософією, освітою та просвітою, правом і виконавчою силою, судією і конституцією, незалежністю, вивершенням духовної краси народу – мораллю". Це ми повинні збагнути. Якщо хочемо вижити…
Наталія Мандзюк,
депутат Тернопільської обласної ради від ВО "Свобода"