З-під обстрілів Ірпеня — в Канів: історія вимушеної переселенки, яка вірить в перемогу

Катерина Тищенко працювала психологом у приватній школі від якої після обстрілів Ірпеня лишилися лише руїни. Нині вона тимчасово проживає в Каневі, але хоче повернутися і після перемоги готова відбудовувати рідне місто.

За дев’ять днів життя під обстрілами, Катерина Тищенко навчилася розрізняти звуки літаків. А колись життя було спокійне та тихе:

"Для мене це було не просто звичайне життя, це було моє життя, яке я створила для себе", – розповіла Катерина.

Пів року тому вони з сім'ю придбали в Ірпені квартиру та створювали там омріяний затишок:

"Пів року лише минуло, як ми купили квартиру. Ми придбали її саме в тому місці, де бажали: два роки шукали, щоб в цьому місці вона була", – розповіла переселенка.

 

Фото Катерини Тищенко

Архівне фото Катерини, зроблене до початку повномасштабної війни

Про вторгнення російського агресора в Україну Катерина дізналася із соцмережі:

"Зранку, близько п'ятої години, мені подзвонила мама і запитала, чи я знаю, чому приходять СМС, що школи не працюють у Києві. Я відразу тоді зрозуміла, що щось не так. Зайшла у фейсбук, а там вже всі пишуть, що бомблять... Бомблять Київ, бомблять всю країну".

Катерина розповіла, що дома сирен вона не чула. Втім зрозуміла: ударів завдають не українські війська.

"У нас навіть в Ірпені не було чутно сирени. сиреною" для нас було те, коли вже вікна трусилися в будинку", – пригадала переселенка.

Втім Катерина з сім'єю вирішили не залишати Ірпінь до останнього і бути корисними місту.

"Ми почали шукати, чим ми можемо бути корисні місту. нас скоординували до міського Ірпінського центру", – розповіла переселенка.

Там вони допомагали приймати дзвінки від громадян, які телефонували і просили про допомогу, повідомляли про людей під завалами.

Суспільне Черкаси

Переселенка показує фото, на якому видно наслідки війни в Ірпіні

За її словами, з кожним днем перебувати там все було тяжче.

"Починався треш. Все більше дзвінків про якісь жорстокі дії, про пожежі, про те, що дітей ранять на вулиці, їх не можуть вивезти звідти. До дев’ятого дня я вже відчула, що 90% мене вже немає. Я приймаю рішення, що ми маємо виїхати звідти. У нас кішка і собака. Тож, ми виїхали", – розповіла Катерина Тищенко.

Катерина пригадала той момент, коли вони перебиралися через міст: відчуття було таке, наче ти у фільмі.

 

Ірпінь, 7 березня. Фото: Тарас Ібрагімов, Суспільне

 

"Ми перебиралися через міст, і все це відбувалося наче у фільмі. Я повернулася і зрозуміла, що позаду моє місто, я хочу ревіти. Нас знімали ЗМІ. Я подумала, чи не сон це, я До нас підбігли військові апхали в машину", – розповіла Катерина Тищенко.

 

Вона сказала, що їх швидко вивезли на залізничний вокзал.

"І коли ми заїхали в Київ, я подумала, що наче війни немає: стояли блокпости, люди ходили вулицею, було спокійно", – розповіла переселенка.

Коли вони приїхали до Черкас, розповіла Катерина, то протягом тижня "відходили" від пережитого. Вона намагалася пережити злість, яка була у неї та твердо вирішила:

"Після перемоги я обов’язково повернуся в Ірпінь. Це нині моя найбільша ціль".

За її словами, вона має твердий намір після перемоги відбудувати своє місто.

 

Вікторія Гончарук

Марина Денисенко Суспільне.
   

 Падре Полтава. Лист із Ірпеня.

Таких свідчень тисячі. Десятки тисяч подібних свідчень не записані. Але ми маємо пам'ятати.   Это просто Армагеддон. Появилась связь и я могу отписаться. Мы два последние дня просидели в подвале в Ирпине с бомжами в первом попавшемся здании, к которому прорвались без тепла и без света, куда смогли добежать. Единственный плюс, с волонтерской едой, спали на чужих матрасах в кромешной темноте, просто до жути страшно, потому что понимаешь, что подвал точно спасёт от пуль, но бомба нас там похоронит, и только вокруг нашего здания в 20 метрах за сутки три дома сровняло с землей, связи не было никакой вообще! За это время три раза привозили трупы, искали просто место, где сгрузить их, пытались выгрузить и раненых в голову, в живот, без ног, умоляли найти хоть каких-то врачей по подвалам. А там агония, они уже умирают, пол-головы нет, живот насквозь Прибежала в истерике бабушка лет 80 и рыдая просила с кем-то связаться и забрать убитого бомбой в ее же огороде сына, она никак не хотела понять, что связи нет ни у кого, не только у неё.  Телефон просто превращается в фонарик и ты его экономишь, как воздух в закрытом помещении без единой точки доступа света в подвале в недострое с маленькими детьми. Моей младшей дочке 8 лет 14 февраля стукнуло. Света и газа нет почти во всей Киевской области уже неделю! А значит воды, если частный дом (насос электрический) света и тепла. Когда бомбить стали уже беспощадно мы решились прорваться из Бучи в Ирпень, так как только там была дорога из последних сообщений нами прочитанными когда ещё была связь. Без телефонов и связи просто наощупь и на авось. Мы сначала ехали на машинах, потом кинули машины с вещами и чемоданами и как ест бегом под бомбежку спрятались в тот подвал на ночёвку. Слава Богу что нашли его, я не знаю что было бы, если бы не этот подвал. По пути сотни кинутых расстреляниях машин, люди разорванные на куски, мамы и дети, МИРНЫЕ ЛЮДИ, все мирные, разорванные на части, картина мамы закрывающей своим телом такого же убитого ребёнка никогда не выйдет из моей головы. Раненые просто ползают по дорогам, зрелище не для слабонервных, помочь им некому, в городе ни медиков, ни власти, они уехали 5 дней назад, там Армагеддон, волонтеры не справляются, туда не доставляют ничего, потому что не могут туда прорваться.  Вам не покажут это по телевизору, там нет прессы, потому что они тоже НЕ МОГУТ туда прорваться.  В этом аду я провела 10 суток с двумя детьми и мамой после операции на сердце и другим букетом по здоровью. Последние сутки в том подвале без ничего с людьми выросших в очень разных «социальных условиях» мы просто радовались, что живы, но надежды почти не оставалось.  Там мы провели больше суток, пока не прибежал парень, которого я буду благодарить всю оставшуюся жизнь. Это мирный, просто обычный парняга лет 27, который на свой страх и риск прорвался в Ирпень и вывозил на краденом минивене на 6 мест людей по 20 человек. Нас затрамбовали с орущими от страха детьми под постоянные взрывы бомб и свисты пулеметов, как в фильме, когда ты видишь, как рядом взрываются дома, а мы долетели на этой машине до моста, там нас выгружают и бегом около 800 метров по полному бездорожью ведут на другую сторону, где стоит скорая, горят вокруг все дома и целенаправлено стреляют русские именно туда, потому что знают, что это единственный путь к отступлению. Мы бежали без оглядки под рыдающий в голос детей и взрослых, я клянусь, я мысленно попрощалась 100 раз с жизнью и просто успокаивала малолетнюю дочь, обещая то, во что не верила сама. Старшая дочь с собакой наперевес, мама и мы летим непонятно куда. В итоге мы вырвались, в скорой около 25 человек было, дети когда въехали в Киев увидели оранжевый свет фонарей в заклеенных окнах и снова стали плакать, думали это горит что-то из-за взрыва, потому что отвыкли от света, фанари не работали уже больше недели.  Мы переночевали эту ночь у чужих людей, куда нас довезли волонтёры, но дальше будем продвигаться к границе. 18 березня 2022        

В нас друга неділя Великого Посту. 

Григорія Палами - дуже дорогого для мене святого. Нещодавно спіймав себе на думці, що в принципі нічого нового під час війни я не проповідую, просто в с силу того, що вторгнення нічого нового для християн не відкрило.  Ми і так знали, що війна (видима чи невидима - неважливо), ми і так щодня вчилися довіряти Господу і розуміли, що життя і смерть залежать від Нього. Ми і так вчилися проживати кожен день як останній, ми і так були бандерівцями Царства Небесного. Погано чи добре ми це робили - вже інша справа. Але чим більша любов - тим менше страх. "Досконала любов проганяє страх геть"(1 Ін.4.18) Тому для християн нічого не змінилося, на  нас працює досвід декількох тисяч років війни за свободу. А ця Війна за Незалежність, має лише актуалізувати наш досвід.  Григорій Палама доводив життям, що. Людина може уподібнитися Богу. Богопізнання реальне.. Людина цілісна, як особистість, так само, як цілісний і Сам Бог. Нам не треба опускати Бога до себе — ми  можемо самі злетіти до Нього на крилах Святого Духа! І запорука цього - втілення Христа. Свідчення цього - Кров Його в Чаші. На цьому ствердженні заснували своє вчення і свою молитовну практику ісихасти.  Палама говорив про несотворене Божественне Світло, до якого ми можемо долучитися. Палама говорив про те, що людина може бачити Бога. Палама стверджував, що благодать — це коли  Сам Бог, долучається до нас своїми енергіями. Ми вступаємо в дихання благодаті, залишаючись людьми. Між людиною і Богом немає непрохідною прірви. Між людиною і Богом прокладено міст з Фаворського світла, за яким можна ступати, акі по воді. Людина гідна кращого по одній своїй природі, і той, хто побачив Світло Боже — має нести його всім іншим. Палама проповідував нам Того, Кому ми завжди говоримо: СЛАВА ТОБІ, що показав нам світло! Отже нічого принципово нового. Борімось і поборемо. Нам Бог помагає. Слава Господу!  Слава Україні! Іван Айвазовський, Сходження по воді.   Пи.Си. Давайте зробимо недільну перекличку. Всі тут? Молитися не забуваєте? Матюкатися вже припинили?   З телеграми Падре Полтави. 20 березня 2022